На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

того, як опинився у складі Канади. Україна до включення в Російську імперію свого часу була незалежною державою. Квебек Канада не завойовувала, Україна була завойована Московією. Квебек не жив під окупацією Канади, Україна жила під окупацією Московії. Французи Квебеку користувалися й користуються демократичними свободами, українці не мали демократичних свобод і зазнавали жорстоких репресій. Канадці на відміну від москалів не нищили в Квебеку французьку культуру, архітектурні пам’ятники, літературу, традиції, звичаї, мову. У французів Квебеку зріє думка про відокремлення від Канади і створення незалежної держави, щоб позбутися англомовного асиміляторського тиску і зберегти свою французьку культурну спадщину. Тут має місце прагнення відокремитися від цілого, тобто сепаратизм. Україна ж ніколи не становила цілого з Росією. Вона силою була включена до складу Російської імперії і силою за допомогою постійного терору, штучних голодоморів і масових екзекуцій імперія утримувала Україну у своєму складі. Нас тримали в імперії, мов у одній тюрмі, але в етнічному, культурному, мовному чи ще якомусь сенсі ми ніколи не становили з Росією єдиного цілого. Тож не можна говорити про сепаратизм українців, литовців, грузинів.

Мої пояснення пан Блаки слухав уважно. Не заперечував. Проте видно було, що такі міркування він чує вперше. Визнаючи за ними логічність, він потребував більше часу для їх осмислення. І я подумав: це один з тих випадків, про які говорив мені член парламенту Алекс Кіндій: «Приходьте в парламент частіше і розповідайте більше й більше. Тут в основному люди не проти України, але вони майже нічого не знають про неї. Дайте їм ці знання!».

Вхідчини

Вхідчини були призначені на п’яту годину вечора. Запросили священиків від православної і греко-католицької церков. Прийшла вся бригада майстрів на чолі з панею Юлією Войчишиною, що майже цілий місяць приводила до ладу старенький будинок та пристосовувала його до посольських потреб. Прийшли кореспонденти, друзі посольства, гості — загалом близько 70 осіб.

Церемоніймейстерські обов’язки я доручив Біляшівському. Він запросив Гуцуляка до слова. Промовець з властивою для нього скромністю зазначив, що за кілька років цей будинок, очевидно, не задовольнятиме посольство, але для початку в ньому можна буде працювати. Нічого не сказав про тяганину й суперечки з КУКом, натомість говорив про важливість дипломатичної служби для розширення взаємин України з Канадою. Гуцуляк символічно передав мені ключі від вхідних дверей будинку.

Ми вручили грамоту родині Гуцуляків з подякою за такий дарунок для України, а також вручили подячні грамоти пані Юлії Войчишиній та кожному члену бригади.

Після коротенької промови я запросив гостей на фуршет.

На Батьківщині

Разом з канадським послом Френсісом Матісом я мав супроводжувати генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина у Києві й по Україні, а поза тим міг розпорядитися вільним часом на свій розсуд. І я хотів використати його з найбільшою користю для посольської справи, — побувати в МЗС, ознайомитися з інструктивними матеріалами, визначити пріоритети, словом, трохи поваритися в робочій кухні міністерства.

Гнатишин мав насичену програму в Києві, що включала офіційні зустрічі з високими особами України та широку культурну програму. На схилах Володимирської гірки в пам’ять про перші відвідини незалежної України найвищою посадовою особою Канади члени делегації посадили дерева.

Потім відвідали музей коштовностей України. Гнатишин був у захопленні від високого мистецтва та досконалої культури виробництва із золота й срібла скіфської доби. (До речі, між нашим міністерством культури і представниками музеїв Канади — у Канаді немає міністерства культури — уже відбулися переговори про демонстрацію цих коштовностей у Канаді).

Побували й у рідному селі батьків Гнатишина Вашківцях на Буковині. Земляки радо зустріли генерал-губернатора, у сільському клубі влаштували обід, там-таки відбувся і концерт художньої самодіяльності, а коли заспівали всі присутні в залі, Гнатишин був зворушений до глибини душі і ледве стримував сльози. Ще в дитинстві він чув розповіді батька й матері про це село, а тепер уперше побачив його на власні очі, поспілкувався з рідними йому по крові людьми, послухав милозвучних пісень отчого краю. Мабуть, таке не забувається.

Дзвінок з Оттави, заступники Зленка і Євген Марчук

2 жовтня у розмові зі мною по телефону з Оттави дружина розповіла про непристойну поведінку дипломатів Родіонова та Кучера, які в нетверезому стані потрапили до дорожньо-транспортної пригоди, побили машини.

Готуючись до розмови в МЗС про Родіонова й Кучера, я вирішив промовчати про цю ганебну подію і залишити цей аргумент як козирну карту на останню розмову, що має відбутися з міністром. Зрештою, я вважав, що і без цієї пиятики з побиттям автомобілів підстав для звільнення їх з роботи більше ніж досить. Як можуть люди, що так себе поводили, представляти за кордоном молоду Українську державу? Як можуть дипломати, до яких посол втратив довір’я, працювати далі всупереч волі посла? Зрештою, головне не дипломатична кар’єра, головне — принципи нормальної людської моралі. Отже, або я, або вони!

У МЗС я представив документи на обґрунтування доповідної Зленкові та доповідні від 30 вересня 1992 р. про Родіонова й Кучера, доповів першому заступникові Миколі Макаревичу і заступнику міністра Валентину Ліпатову про Родіонова й Кучера і попросив їх замінити.

Макаревич (як і Ліпатов) говорили зі мною чемно, проте видно було, що їм зовсім не подобається перспектива заміни Родіонова й Кучера. Обидва заявили, що я мушу доповісти міністру, і тоді, мовляв, вони не заперечуватимуть. А міністра не було. Він полетів у Нью-Йорк на сесію Генеральної асамблеї ООН.

Мав я розмову і з Євгеном Марчуком, тодішнім головою СБУ. Він не захищав Родіонова і Кучера, проте у мене склалося враження, що Служба безпеки України перебуває у стані непевності й розгубленості. Не для всіх чекістів, що впродовж двох десятків років своєї діяльності ловили націоналістів і спроваджували їх до сибірських таборів, була прийнятною ідея співпраці з тими ж націоналістами і захист колись ненависних їм жовто-блакитників.

Життя поставило перед ними альтернативу грубо й безжалісно: або стати під блакитно-жовтий прапор (і забезпечити собі, як і в минулому, непоганий добробут), або виїхати до Московщини (з непевною перспективою), і чекати не знати чого. Сам Марчук справляв враження людини, яка з патріотичних позицій роздумує над долею української нації. І все-таки що йому заважає зробити у своєму департаменті капітальну чистку? Адже зберігання старих промосковських фахівців у такій великій пропорції до всього складу, як це є тепер, становить страшенну небезпеку для молодої самостійної держави. Чому не захотіла Служба безпеки України співпрацювати зі мною в період добору дипломатів до посольства в Канаді? Я готовий був до такої співпраці. Чи за інерцією старих