Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

набожно співали воскресні пісні. По Службі Божій о. Гаврилюк виголосив зворушливу проповідь зі святочними побажаннями. Всі слухали з напруженням, здержуючи сльози, що так і котились по обгорілих й вимучених вояцьких обличах. Я стояв зворушений докраю. Нараз хтось легко штовхнув мене в рам’я, а оглянувшись я запримітив бриґадного ордонанса, що давав мені якийсь незрозумілий знак. Ми вийшли з натовпу, а ординанс відізвавсь до мене півголосом: «Пане сотник, вас кличе якийсь комісар, що приїхав з Києва». Скорим кроком ми подались в сторону бригадної команди. Нам на зустріч вийшов незнаний мені комісар в товаристві бриґадного політкома тов. Замори, а вказуючи рукою на непроглядну масу людей під церквою закричав несамовито: «Товариш Комбриґ, я вас віддам під суд! Був приказ відіслати всіх попів до Києва, а ви цього не виконали. Тепер погляньте, що зробив піп зі стрільцями ї цілим селом — це ж прямо бунт!». У відповідь на це, я стримано, але піднесеним голосом сказав: «Не мене, але вас, комісарів належить віддати під суд!» А вказуючи на церкву, продовжав: «Це ж найкращий доказ, що ви — комісари варті враз з цілим політкомом, коли один нужденний піп потрапив забрати вам всіх людей! Моє діло фронт і стратегія, і за це я відповідаю, — ваше діло, політичне виховання бриґади! А як ви вив’язались зі свого завдання, найліпше вказує цей наш Великдень під церквою! Отже не мене, а вас-комісарів належить віддати під суд!» Так заскочений комісар здурнів, зайнявся, щось ніби оправдував себе й мене, але вже більше не грозив. Ми розійшлись поєднані, як годилось на Великдень.

В армійській резерві нам не судилось довго бути, всього кілька днів. В дні 14. 4. 1920 р. почалась на нашому фронтовому відтинку стрілянина, що тривала цілий день. Я казав вислати туди розвідчі стежі. Показалось, що поляки пішли наступом на Курилівці Муровані, розбили большевиків та зайняли місто. Не маючи жодних приказів з армійської команди, я рішивсь діяти самостійно і післав до протинаступу 8-ий піхотний полк сот. Шміда, який здобув Курилівці Муровані назад та нав’язав телефонічний зв’язок з осідком бриґади на малій залізничій станції «X». Так ми зовсім самочинно, без жодного приказу згори, опинились на справжньому фронті. На другий день, десь з полудня, заїхала на станцію сальонка — цебто поїзд з кількома люксусовими вагонами. Я вийшов напроти, а стрінувши коменданта 14-тої совєтської армії, зголосився у нього, як комендант 3-тої Червоної Галицької Бриґади. Начальник армії (начдарм) був роз’ярений і лютий, щось говорив і не договорював, ходив нервово сюди й туди, мірив мене проникливим зором, перешіптувався зі своїм комісарем та поводився зі мною так, гей-би мене не було. Серед такої, прикрої для мене ситуації прибігло на станцію двох большевиків, босих і оболочених, а ними були — начальник 45-тої совєтської дивізії (начдив) і його шеф штабу. Побачивши начдарма, прискочили до нього і в двійку зарапортували: «Товариш начдарм, 45-та дивізія розбита, Курилівці Муровані зайняті поляками, артилерія пропала, фронт не існує, ми скрились під бочками з оселедців і ніччю пробились аж сюди, утікаємо, щоб нас не захопили поляки». Тут я не видержав, виступив наперед і зголосив: «Успокійтесь товаришу начдив, Курилівці Муровані назад відбиті, артилерія ваша врятована, весь фронт стоїть на давнім місці». Розлючений начдив накинувся на мене з лайкою, що це не є правда, це не може бути, бо він щойно вертається з фронту і все ліпше знає і т. п. Начдарм дивився здивовано то на мене, то на свого начдива, не знаючи, кому вірити? Вкінці я попросив начдарма на станцію до телефону і викликав сот. Шміда, коменданта 8-го піхотного полку та передав слухавку начдармові, щоб особисто перекопався, де правда? Сот. Шмід потвердив мій звіт, що він зайняв Курилівці Муровані, відбив артилерію й обсадив фронт так, що ціле місто є в наших руках. Начдив хотів ще щось доказувати, але начдарм зіґнорував його цілковито, а приступивши до мене стиснув мені руку, дякуючи, що ми так гарно зі всім справились, включно з телефонічним получениям. Відтак взяв мене дружньо під руку і разом з комісарем ми вийшли зі станції та присіли на залізничім насипі. Тут щойно начальник 14-тої совєтської армії подав мені властиву причину свого приїзду, а саме — він і комісар приїхали на фронт, щоб цілу 3-ту Червону Галицьку Бриґаду роззброїти і, як контрреволюційну, передати ревтрибуналові. Отаман Едмунд Шепарович зі своїм кінним полком і бриґадною технічною сотнею зробив повстання, розоружив ширший штаб 3-тої Червоної Галицької Бриґади в Берґдорфі та відійшов на наші зади до ген. Павленка. А тому, що частини нашої бриґади так гарно справились на фронті з поляками, ціла наша бриґада врятована й остається дальше складовою частиною 14-тої совєтської армії Ця вістка мене заскочила і прибила так, що я не знав, що сказати. Вибавив мене з клопоту сам начдарм словами: «Дело кончене» — і дальша наша розмова була приязна, про потреби фронту, про бойовий стан бриґади, про брак муніції і зброї та про бойову тактику ворога, тобто поляків. На відхіднім начдарм видав мені усний приказ щодо обсади решти фронту надходячими нашими частинами та цілковитої зміни 45-тої совєтської дивізії. Після того разом з комісарем від'їхав.

Минуло ще кілька днів і до нас долучила решта частин бриґади з майором Льобковіцом. Почалась дальша обсада фронту та зміна 45-тої совєтської дивізії, прийшли бої, алярми і різні фронтові несподіванки. Кожний день чи ніч приносили щось нового. Большевики не тільки, що не дали нам обіцяної зброї і муніції, але ще й не допустили на фронт наших потягів з харчами, так, що ми були змушені зареквірованими підводами довозити харчі і муніцію з наших вагонів у Вапнярці аж на фронт, в район Могилева, віддале ний около 200 км. До того весь фронт не був сталий, себто рухомий. Вночі оольшевицькі частини на наших обох крилах, десь нагло щезали і нам грозило окружения ворогом. Щоб до цього не допустити треба було ночами цофати оба наші крила бриґади дещо взад, так, що наша фронтова лінія прибрала форму зразу півкола, а пізніше трикутника з широкими боками. Та не зважаючи на те все, ми держались кріпко, аж поки на фронт проти нас не прийшла наддніпрянська дивізія полк. Удсвиченка. Станули проти себе українці як вороги — наддніпрянці по стороні поляків, галичани по стороні большевиків. Створилася ситуація надзвичайно прикра, а частинно і грізна. Стрільці заворушились, тут і там почали на