Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

Начальна Команда пришле нам чужого коменданта, нам небажаного. Довше зволікати не було можна. Я передав свій ІІ-гий курінь пер Петрові Вовкові і разом з комісарем прибув до бриґадної команди в селі Берґдорф. Тут застав я ген. Кравса з цілим оперативним штабом в комплеції. Почалась передача командних аґенд у чисто австрійський спосіб, докладно і подрібно, що тривала до пізнього вечора. По спільній вечері ген. Кравс попросив мене до себе і в довірочний спосіб подав мені дальші вказівки і характеристику важніших старшин штабу, спиняючись довше над чотирма старшинами: майором Льобковіцом, шефом штабу, сотником Миколою Хробаком, начальником інтендантури, комісарем Заморою, головою бригадного політкому і Іваном Чайковським, комісарем оперативного штабу, з яккими мені прийдеться тісно співпрацювати. Майор Льобковіц, це старшина австрійського генерального штабу, здібний, амбітний, притім дещо повільний і такий якому можна вповні довіряти. Сот. Хробак, це людина хрустального характеру, чесна, совісна й обов’язкова. Йому можна вповні довіряти, не лиш щодо запровіянтування бриґади, але і в політичних справах та в справах ближчого контакту з іншими нашими бриґадами. «Всі важніші справи старайся з ним спільно обговорювати» — казав генерал. Комісар Замора це гімназійний учитель, ідейний комуніст з переконання, але при тім щирий українець-са-мостійник. Він нам може тільки помогти, але ніколи пошкодити. Комісар оперативного штабу Чайковський, це тип сільського війта на услугах староства, хитрий і підступний. Його належить вистерігатись і тримати здалека від оперативних справ і потягнень. Після цього ген. Кравс попрощав мене зі сльозами в очах, щиро і з задоволенням, що команду дорогого йому корпусу передав у добрі руки свого старшини-фронтовика, а не якогось там політикана.

Надмір вражень і церемонія передачі командних аґенд так мене вичерпали й ослабили, що діставшись до своєї кімнати, я цілком обімлів і поклавсь до ліжка. Та ніяк не можна було заснути. Пішли думки за думками — що дальше? Доля армії була незавидна — без рідного проводу, політичного і військового, без уряду і Нач. Команди, без власного запілля і засобів прохарчування, без зброї і ліків, до того здесяткована плямистим і поворотним тифом, небоєздатна, у ворожих кігтях червоної Москви. Тепер весь тягар відповідальности за цілість армії, силою обставин, спав не на досвідчених політиків і генералів, а на трьох молодих фронтових сотників, необізнаних як слід з життям, а тим більше з большевицькими махінаціями. Та нема такого положення, з якого не було б виходу, і я старався той вихід знайди. Перш за все я постановив скріпити дисципліну й одноцілість бриґади, всупзреч большевицьким заходам нас порізнити, роз’єднати і розпорошити. В тій ціли я попросив до себе майора Льобковіца, якого я хотів собі з’єднати своєю щирістю, як найближчого співробітника і звернувся до нього ось такими словами: «Я знаю, ти старший від мене ранґою, ти абсольвент військової академії, ти сильніша індивідуальність і тим самим ти властиво будеш вести бриґаду, не я, але в інтересі служби і дисципліни та нашого скрутного положення є, щоб я був тим комендантом в повнім значенні цьсго слова. Тому мусиш мене піддержувати і шанувати, як свого зверхника, як коменданта бриґади». Майор Льобковіц вислухав мене з вдоволенням і торжественно, подав мені руку та прирік якнайтіснішу співпрацю для добра бриґади і цілої армії. До підлеглих військових частин ми видали відповідний приказ, а до Начальної Команди (нової) вислали звідомлення про обняття бриґади товаришем Станіміром, згідно з приказом ЧУГА. Наступного дня вечером покликав мене до телефону комендант 45-тої совєтської дивізії і приказав негайно вислати один полк піхоти на зміну його частин на фронті. Я сказав, що приказу не можу виконати, бо йому не підлягаю. Ми маємо свою Начальну Команду і тільки її прикази нас обов’язують. Тому хай звернеться з цією справою до нашої Нач. Кеманди, щоб вона видала мені такий приказ, тоді я його виконаю. Це розлютило большевицького командира до крайности і він почав грозити, що віддасть мене під суд до ревтрибуналу, бо це ж непослух, явна контрреволюція і т. д. Я знов відмовився, подаючи ті самі причини. Це був перший пробний крок, щоб нас відлучити від нашої Начальної Команди, а підчинити прямо совєтській команді. Про це я зараз повідомив Начальну Команду і вона мій поступок одобрила. На другий день я знов дістав подібний приказ від того ж командира з різними дальшими погрозами не лиш для мене, але й для цілої бриґади. Щоб тим і подібним шиканам положити кінець та засягнути інформацій, як нам поводитись із совєтськими частинами, я вибрався з майором Льобковіцом до Начальної Команди в Бірзулі. Тут нас прийняли — тов. Солодуб, заступник начальника армії (Начдарма), тов. Іванов, шеф армійського штабу, незнаний нам комісар штабу і сот. Омелян Паліїв, член армійського політкому. Ми здали докладний звіт зі стану бриґади та зажадали в першій мірі гроша на виплату стрілецького «льону», зброї і муніції для виздоровпїв, ліків, обуви і харчів. Нас збули обіцянкою, що всі ці справи будуть полагоджені в порозумінні з 12-тою совєтською армією. А щодо зносин з большевицькими частинами чи приказів з їхньої сторони, то нас обов’язують прикази Начальної Команди і тільки такі прикази ми маємо виконувати. З тим ми відійшли, пильно бережені, щоб ніхто з галичан з нами не стрічався. Все ж таки сот. Омелян Паліїв, якого я передтим особисто не знав, переходячи попри мене вспів висказати притишеним голосом ось що: «На днях має вийти приказ, щоб усіх старшин без приділу, всіх польових духовників і генералів, і відправити до Києва, але ви того не робіть! Зайдуть зміни і нам буде їх потрібно». Це для мене вистачало, я був зорієнтований, а вернувши до бриґади ми зі сот. Хробаком і майором Льобковіцом все як слід обговорили і поладнали, так, що як прийшов той приказ, то ген. Кравса вже не було, а священиків і старшин без зайняття поприділювано по куренях і сотнях як писарів, санітарів і т. п. До Начальної Команди ми вислали зголошення, що ген. Кравс десь утік, а старшин без приділу і польових духовників у нас нема. Цей поступок причинився до того, що наша бриґада дістала марку контрреволюційної. З кінцем березня 1920 р. зайшли дальші зміни в нашу некористь. ЧУГА обезголовлено, це є, знесено Начальну Команду, а її бриґади, 1-шу і 2-гу, приділено до 12-тої совєтської армії, а 3-ту бриґаду — до 14-тої радянської армії. В той спосіб наша армія, як цілість, перестала існувати. Тепер усякому стало ясно, що нас чекає, а саме: