Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір
Всі ті потягнення, політичного і військового характеру, причинились до того, що в обох арміях піднявся крик невдоволення, а то й явного ворогування. Оба наші уряди, а головно преса, замість того, щоб ці відносини якось злагіднювати й усувати, ще більше їх загострювали, обвинувачуючи себе взаємно у чорній зраді — галичан в сторону Москви, а наддніпрянців — у сторону поляків. Ці відносини найкраже характеризує тодішній вислів самого Диктатора — «Я тут (тобто в Кам’янці — прим. авт.), наче в’язнений». Тим часом денікінці, ще заки по кінчились нові переговори з ними, зайняли в дні 10. 11. 1919 р. Жмеринку і відтяли сполуку між обома нашими арміями. Дня 14 листопада Дієва Армія втратила Могилів і почала панічний відворот на північ, в сторону Староконстантинова і Любара. Тепер вже війна була дійсно покінчена силою самих подій на фронті, спричинених катастрофою тифу. Тому нова Начальна Команда УГА звернулась до Диктатора д-ра Петрушевича з конкретною пропозицією заключения з денікінською Добрармією договору, хочби й окремого. Дня 15 листопада 1919 р. прийшла відповідь Диктатора, що дає виразну свою державно-правну згоду на заключения договору з Денікіном, навіть окремого, однак застерігає для себе переговори політичного характеру. Таким чином нова Начальна Команда УГА, змушена обставинами, відновила зятківський договір з Добрармією в дні 17 листопада 1919 р. в Одесі. По думці цього договору УГА мала піти на відпочинок в район: Козятин — Вінниця—Ілинці—Оратово — Погребище, а її етапні установи мали розташуватись на лінії: Христинівка — Ольгопіль — Вознесенськ — Миколаїв. В міжчасі ситуація на фронті змінилась. Денікінці, розбиті большевиками в районі Києва, почали відступати в напрямі на Одесу. В зв’язку з тим, Начальна Команда видала в дні 24. 12. 1919 р. приказ — залишити всі лічниці з тифозниками в околиці Вінниця — Жмеренка — Браїлів — Немирів під командою от. Никифора Гірняка і теж відійти в район Одеси.
Серед лютих морозів і навальних снігів почався утяжливий марш поодиноких корпусів в напрямі Одеси, з хорими і виздоровцями на возах, що цілими десятками умирали по дорозі. Тодішні наші шпиталі були в жалюгідному стані, а переповнені так, що хорі ніяк не могли цього видержати й утікали до своїх частин. Один такий шпиталь мав я нагоду бачити у Вінниці. Туди я вислав кілько:: тяжко хворих на тиф стрільців, а між ними й свого шкільного товариша-од-носельчанина, підхорунжого Павла Дідуха, студента прав. В перемарші попри Вінницю, я поїхав їх відвідати. Шпиталь був приміщений в давній російській казармі, що була напів здемольована. В канцелярії я застав тільки одного санітара. Він довго шукав за прізвищем «Дідух», вкінці знайшов і сказав, що Дідух перед 4-ма днями умер і вже похований. Ця вістка мене дуже а дуже прибила. Я хотів щось більше про нього довідатись, але лікаря не було, поїхав до хворих в другому шпиталі. Тоді я пішов з санітарем шукати решту своїх хлопців, але їх не знайшов. Зате я побачив наглядно наш шпиталь, якого здасться ніколи в житті не забуду. Перша з черги кімната була простора і напів темна, бо тільки одно вікно було ціле, а інші вікна були понищені, з повибиваними і соломою та шматами позатиканими шибами. Не було ні одного ліжка. Всі хворі лежали покотом на долівці, в соломі, а радше в гною. Ця солома була перемішана з різною нечистю, бо безтямно хворі часто-густо блювали та робили під себе, а не було кому їх як слід обслужити. Постелі не було жодної. Кожний стрілець лежав у соломі у свойому мундурі, прикритий плащем чи накривалом. Цілий шпиталь мав заледве кількох санітарів, що пюосто валилися з ніг від утоки. Їм помагали доривочно виздоровці поки не вирвались на волю, до своїх частин. Лікар був тільки доходячий, сестер не було жодних. Одна невелика залізна піч з комином на двір крізь вікно, ніяк не могла огріти просторої кімнати з повибиваними шибами, тому було видно, як над хорими стояла пара з віддихів і поту. В одному куті лежав старшина-пор. з жінкою, прикритий накривалом і плащами. Обоє були в гарячці і непритомні. Він лежав спокійно. Зате вона кидалась на всі боки, кричала, то знов тихо шептала ніби молилась, сідала, вставала і знов клалась, очі горіли якимсь дивним блиском, лице вистрашене, довге волосся на голові розбурхане, виглядала несамовито, як фурія. Я не міг на все дивитись, зрезиґнував з дальших оглядин і вийшов. Так приблизно виглядали наші військові шпиталі в спокійному запіллі і так мирні жителі по містах дбали про свою героїчну армію.
До того всього треба було там і тут зводити бої з большевицькими партизанами, яких і мені прийшлось стрінути. Десь у другій половині січня 1920 р. ІІІ-тий гал. корпус найшовся на Херсонщині, в районі села Антонівки, де мав находитись штаб большевицької партизанки під проводом тов. Дубенки. Само село Антонівка і декілька сусідніх сіл були заселені москалями. В однім з тих сіл, недалеко залізничої станції Мордарівка, примістився на нічліг мій курінь. Мешканці села москалі, прийняли нас аж надто гостинно і це збуджувало підозріння. Пізнім вечором зголосився до мене несподівано сот. Степан Мацькевич, комендант 2-го полку артилерії. Його зверхній вигляд — сотник був вистрашений і заклопотаний, при тім обсніжений й заболочений — вказував, що щось прикрого йому приключилось. Привітавшись, він поспішно розказав, що в селі Фльорія большевицькі партизани розброїли в ночі 21 січня цілий 2-гий полк артилерії, а йому самому удалось втекти з їхнього полону і тепер
