Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

Ми стояли мовчки у бічній вулиці, безрадні і зрезиґновані. Майор Льобковіц над чимсь уперто роздумував, а підійшовши до мене, відізвався шепотом: «Станімір, ради Бога, ми мусимо щось зробити! На станції находяться провіянтура 1-го і ІІІ-го корпусів і їх ширші штаби. За всяку ціну треба їх рятувати». Що ж було робити, як зарадити лиху, щоб майно і ширші штаби двох корпусів не дістались ворогові? Ми вдвійку думали і плянували. Вкінці я піддав думку, щоби звернутись до генерала з проханням дозволити нам піти на станцію і забрати свої найконечніші речі. Ми сподівались, що станція повинна бути ще в наших руках і тимсамим буде спроможність якось лиху зарадити. Плян мій увінчався успіхом, генерал дав дозвіл і ми втрійку — тобто: майор Льобковіц, поручник Купчанко і я, в супроводі денікінського прапорщика, удались на двірець по речі. В місті був рух, перемарш і відмарш наших частин та вмарш денікінців. Прапорщик, боячись стрінути «петлюрівців», відпустив мене і пор. Купчанка на станцію, а сам з майором Льобковіцом мав нас дожидати під одною з кам’яниць, недалеко Думи. Так ми з пор. Купчанком опинились на волі, але не довго нею тішились. З бічної вулиці надтягнув денікінський відділ, нас задержав і забрав з собою як полонених на головний залізничий двірець. Була год. 1-ша вночі. Наші частини, не знаючи, що діється в місті, преспокійно спали на станції. Тут почалось їх роззброєння, а в слід за тим замішання. Я це використав, перескочив крізь відчинене вікно на перон й опинився між нашими вагонами. За хвилину долучив до мене тою самою дорогою пор. Купчанко. При помочі вартових ми віднайшли начальника оперативного відділу третього корпусу, сот. Купчанка (старшого), представили йому ситуацію в Києві та передали приказ шефа штабу майора Льобковіца, якнайскорше вицофати всі наші транспорти на Хвастів. Та ми вспіли відправити назад тільки один потяг, весь інший воєнний матеріял двох наших корпусів попав у руки денікінців. Мене полонено по-раз третій, але й цим разом під покровом темної ночі і гущі вагонів на станції, мені удалось втекти, а ранком дня 1 вересня 1919 р. я опинився на Демидівці серед своїх. Так я пережив один день в Києві — день 31 серпня, 1919 року.

Генерал Кравс, мимо ворожого обстрілу, не завернув з дороги — як це зробили майор Льобковіц і пор. Купчанко — але поїхав дальше до головної квартири ген. Бредова і там заключив тимчасову угоду — по думці директив, одержаних зі штабу Головного Отамана, ось такого змісту: 1) УГА має залишити Київ і відступити на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, 2) весь воєнний матеріял УГА, що попав в Києві у руки денікінців — це є — провіянтури двох корпусів, 1-го і ІІІ-го та їх ширші штаби, звертається УГА назад, а вся величезна воєнна добич галичан на большевиках включно з трьома бронепотягами залишаються при денікінцях. Урятувавши в той спосіб майно двох корпусів та звільнивши з денікінського полону їх ширші штаби і майора Льобковіца, ген. Кравс прибув до Начальної Команди УГА для зложення звіту й одержання дальших приказів.

Мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади, що дістався до денікінського полону під Думою, приміщено в Дарниці за Дніпром. Одної ночі удалося мойому куріневі при помочи повстанців от. Зеленого видістатись з полону на волю і відтак малими групами переправитись на правий беріг Дніпра, а там місцеве населення допомогло поодиноким групкам передістатись через бойову лінію до своїх, так що на протязі двох-трьох неділь курінь долучив до своєї 8-мої бриґади.[1]

По обсаді Києва в дні 31. 8. 1919 р. УГА була змушена ще до того самого дня ніччю залишити столицю без бою і вицофатись на демаркаційну лінію Попільня — Сквира, згідно з перемир’ям, заключений між денікінським ген. Бредовим і галицьким ген. Антоном Кравсом. Наш відмарш з Києва став початком кінця УГА. Бадьорий дух нашої армії підупав, бо кожний її вояк бачив наглядно, що дальша війна на три фронти — з большевиками, денікінцями та непевною Польщею за плечима, є вже безцільна і безвиглядна. Дотеперішня тиха ворожнеча між галицьким Диктатором і наддніпрянським Урядом Головного Отамана вийшла на світло денне і значно зросла. Оба наші Уряди й обі Команди — Штаб Головного Отамана Петлюри і Начальна Команда УГА — взаємно себе обвинувачували за події в Києві. Обопільні обвинувачення були, але слідства не перепроваджено жодного, бо здається, обі наші найвищі команди, а в першу чергу оба уряди були співвинні. У нас була засада, що військовиків за їх провини політичного, стратегічного чи тактичного характеру, віддавано під воєнний суд (полк. Болбочан, ген. Тарнавський. полк. Шаманек і ін.), зате політиків такий суд не обов’язував. Шкода з того вийшла велика. Їхні політичні потягнення і занедбання, навіть найгірші, не підлягали жодному судові і це було причиною, що слідства за залишення Києва без бою не було жодного. Обопільна ворожнеча мала величезний вплив на моральний і матеріяльний стан УГА та причинилась до того, що оба наші уряди були змушені для власної охорони держати в Кам’янці Подільському до< ить поважну залогу війська: «Диктатура — бригаду УСС-ів і два курені піхоти, т. зв. румунський, сот. Саєвича і V-тий пор. Петра Прибитківського, а Уряд Головного Отамана — бригаду Гайдамаків от. Волоха, Юнацьку Школу та кілька тисяч старшин, в більшости без жодного приділу. Таку величезну кількість війська держано в Кам’янці Подільському і то в часі, коли на фронті не бриґади, але два-три курені могли причинитись до нашої побіди. До того всього прийшло до армії автентичне повідомлення, що наддніпрянський уряд заключив з командою польської армії перемир’я, при чім річка Збруч стала демаркаційною лінією. У зв’язку з тим стала поширюватись поголоска, що уряд Петлюри в імені всього українського народу зрікся всіх прав до Галичини. Це вже зовсім придавило галицьких стрільців, а галицьким старшинам припала незавидна доля, проти власного переконання, успокоювати своїх стрільців та запевнювати