Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір
На кілька хвилин на площі перед Думою успокоїлося. Обидва генерали, в супроводі своїх старшин зійшли перед Думу, а ген. Штакельберґ, запримітивши на бальконі малий російський прапорець, взяв від своїх кіннотників великий російський прапор і власноручно примістив його на бальконі біля наших прапорів. Після цього обидва генерали від’їхали в сторону Купецького Саду. Ген. Штакельберґ зі своїм почотом до денікінської частини, а ген. Кравс, в товаристві майора Льобковіца та кількох старшин, до головної квартири ген. Бредова. Спокій на площі був тільки сповидний. Публіка ніяк не могла собі пояснити, що має те все означати — себто нарада в Думі, вивішення російського прапору та від’їзд собі ворожих генералів кудись у незнане. Дебати йшли дальше й оживлялись.
Тимчасом широким Хрещатиком парадували Запорожці у напрямі Думи. Частина публіки подалась зустрічати Запорожців і дали їм знати, що галичани вивісили російський прапор на бальконі Городської Управи. Гарячі Запорожці вмить галопом пригнались під Думу і зажадали від мене скинення російського прапору. Цього жадання я не міг виконати, бо дістав наказ від своєї влади прапор повісити. Я вийшов-цофнувся з балькону, а за той час хтось (припускаю, що хтось із запоріжців) дістався на балькон і скинув прапор під ноги коням. У тому моменті з протилежних кам’яниць впало кількадесять пострілів — дві короткі скорострільні серії пролетіли зі свистом понад людські голови. Настала страшна паніка. Публіка розскочилась на всі можливі сторони. Кінні Запоріжці на місці завернули і пігнали назад, тратуючи все по дорозі. Військо і цивільне населення перемішалось і кинулось навмання до втечі. Площа перед Думою опорожнилась і світила пусткою. В Думі остав тільки мій курінь. Треба було скоро діяти, щоб паніка і до нас не дісталась. Я розгялнувся в новій ситуації і видав сотням приказ обсадити довколичні вулиці, від Купецького Саду, Арсеналу і Хрещатика та вислати наперед стежі. Окрема старшинська стежа мала перевести трус у протилежних домах, звідки впали скорострільні постріли. Сам я пробував получитись із командою корпусу, але телефон був уже не чинний. Я вийшов перед Думу і пильно наслухував. В районі Купецького Саду дались чути короткі постріли зі скоростріла, а в слід за тим прибігли до Думи задихані: майор Льобковіц, шеф корпусного штабу і пор. Купчанко (молодший), адьютант 8-мої бриґади. Оба вони їхали автом з генералом Кравсом до штабу армії генерала Бредова. По дорозі їх авто попало під обстріл і вони повискакували, а генерал Кравс поїхав дальше і не відомо, що з ним сталося. Я представив майорові Льобковіцові в коротких словах перебіг подій з Запоріжцями перед Думою та стан нової обсади. Так обезпечившись, ми чекали перед Думою на поворот генерала Кравса в непевності, що діється з рештою обсади Києва по панічній утечі Запорожців з-під Думи. Між тим настала ніч і стало темно. Около 11-тої год. вночі нам зголошено, що від сторони Арсеналу наближається денікінська артилерія. Я скріпив обсаду дотичної вулиці ще одним скорострілом і казав негайно відкрити огонь. Льобковіц уневажнив мій приказ словами: «Бійся Бога, саме тепер ідуть переговори між генералом Кравсом і генералом Бредовим, щодо демаркаційної лінії, не смієш цього робити! Обсаду стягни назад до Думи, а ми ходім назустріч і будемо переговорювати». Ми вийшли в напрямі ворога і по кількох мінутах стрінули денікінців, що звільна й обережно, бойовим порядком сходили спадистою вулицею від Арсеналу вниз до Думи. Попереду їхав генерал мабуть призначений комендантом міста Києва, з двома полковниками. Ми їх задержали, а представившись як відпоручники галицької корпусної команди, в коротких словах пояснили, що перед кількома годинами відбулась у Думі зустріч і нарада відпоручника Галицької Армії, генерала Кравса і відпоручника Добрармії, генерала Штакельберґа, де установлено, що оба генерали мають удатись до штабу генерала Бредова для установлення демаркаційної лінії, а в міжчасі частини Галицької і денікінської армій мають остати на місцях і ждати дальших приказів від своїх команд. «Так, нам це відомо» — відповів генерал, — «але бачите, ми в марші на вузькій спадистій вулиці і тут не можемо стояти. Позвольте нам зійти вниз, на Хрещатик, ми там розташуємось і будемо ждати, поки нам скажуть битись чи миритись». На таке жадання ми не могли погодитись і довший час опирались, покликуючись на тимчасову умову в Думі. Щойно під сильним натиском й обіцянкою генерала, що нам нічого не грозить, бо вони, як дисциплінована армія, будуть спокійно чекати на вислід нарад. Льобковіц згодився на просьбу-жадання настирливого генерала і дозволив на дальший марш униз, в сторону Хрещатика. Зійшла артилерія і розмістилась на Хрещатику, кавалерія замкнула вулицю від Купецького Саду, а піхота окружила Городську Думу. Таке розміщення денікінських частин віщувало щось недобре. Їхні салдати перешіптувались між собою і недовірливо споглядали на наших стрільців в Думі. Зате їхні старшини і сам генерал були аж надто чемні й облесні. Вони обступили нас, тобто мене і Льобковіца і ніби з цікавости розпитували нас про Галицьку Армію та її бої з поляками і большевиками. Нараз з вікна Думи дався чути сильний голос: «Пане сотнику, нас хочуть роззборїти!» Це мене збентежило. Я глянув в сторону Думи і завважив при головнім вході метушню. Це денікінська піхота з наїженими штиками хотіла дістатись до середини, а мої стрільці з насадженими на кріс багнетами їх відпихали і не впускали. Я прискочив до генерала і, вказуючи на метушню перед Думою, спитав: «Пане генерале, а це що має означати?» Генерал змірив мене своїм пронизливим поглядом від стіп до голови і з цинічним спокоєм промовив: «Да, ви должни ружьо зложіть». Поражений такою відповіддю, я став неначе вкопаний. Де ж генеральське слово, де запевнення, що нам нічого не станеться? А тимчасом ми в пастці, нас обманули, зрадили й окружили. Що ж тепер робити, що почати? Не було путнього виходу, хіба здатись. І я дав приказ куреневі залишити Думу та зложити зброю. Курінь зійшов униз на вулицю, уставився в лаву, зложив в кізли кріси
