Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір
Мимо вчасної пори Київ не спав і вєпів вже прибратись у святочні шати. З вікон звисали різнобарвні килими, на домах повівали блакитно-жовті прапори, а на бальконах там й там появились портрети Шевченка чи Головного Отамана Петлюри, прикрашені зеленню, з відповідними написами. На вулицях і в вікнах домів повно всякого народу. Нас засипано цвітами з усіх сторін а радісним окликам: «Слава Україні!», «Слава галичанам!», «Хай живе Головний Отаман Петлюра!» і т. п. — не було кінця. Тільки з тяжким трудом ми добились на Софійську Площу. Під пам’ятником Богдана Хмельницького уставилась команда нашої 8-ої бриґади з майором Гофманом на чолі. Ми відбули почесним черемарш і подались дальше вниз де Городської Управи. Тут ми застали подібний образ, як і на Софійській Площі. Вся площа перед Думою, всі дооколичні вулиці й обширний Хрещатик, були завалені різнобарвним народом, — а цілість представляла собою одно велике людське муравлище, що безнастанно колибалось на всі боки. Вкінці ми осягнули свою ціль, ми прийшли під Думу. Розентузіязмована публіка заворушилась! Понеслись грімкі, бадьорі оклики на честь України, Головного Отамана Петлюри і Галицької Армії. Мене стягнено з коня і майже на руках занесено до Городської Думи. Тут уже радила Городська Управа, очікуючи нової влади от. Петлюри. Я видав відповідний приказ, щодо обсади, зарядив гостре поготівля та вивісив великий курінний блакитньо-жовтий прапор на бальконі Думи і примістив його в середині між двома меншими прапорами, що вже там повівали. Понеслось грімке трикратне «Слава Україні!»
Київ, столиця України, був наш.
До Городської Думи напливали щораз то свіжі маси народу, а між ними озброєні різного рода повстанці і денікінці, що верхи, на підводах, тягарових автах чи пішим маршем, гордо дефілювали вулицями Києва. Всіх їх однаково вітали київляни як своїх спасителів. Що це все мало означати і звідки взялися ці озброєні відділи своїх і чужих, що самовільно і визиваючо вештались по Києві на очах регулярної армії? Я раз-у-раз голосив це команді корпусу і жадав приказу до їх роззборєння. Відповідь була коротка і відмовна, тобто — не можна цього робити, бо це наші повстанці, а щодо денікінців, то армія має з ними переговорювати. Десь коло полудня мені зголошено, що від Купецького Саду їде в напрямі Думи відділ денікінських кіннотчиків, около 20 люда. Я подав це дальше до команди корпусу з запитом, чи маю їх роззброїти? Одержав приказ — не роззброювати, а спитати, куди і за чим вони їдуть? Я вийшов напроти, здержав денікінський відділ і спитав коменданта, російського полковника, куди вони наміряюють їхати? «Ми не йдьом, нас народ несьот» — впала горда відповідь денікінського полковника і його відділ рушив дальше в напрямі Хрещатика. Я стояв ні в цих ні в тих! Це сталось на очах багатотисячної юрби народу. А народ цей ніяк не міг собі пояснити цього дивовижного галицько-денікінського братання. Пішли в рух дебати і вигуки невдоволення. З кожною годиною ситугщія ставала щораз прикріша і більш неясна. Мені удалось стягнути заступника коменданта армейської групи, полк. Вольфа, до Думи, щоб він на власні очі все побачив і видав відповідні прикази. Над вечір наспіли звідомлення з інших наших частин. І там була подібна ситуація, а місцями ще й грізніша. Денікінці концентрували більші сили біля мостів на Дніпрі і намагались ними дістатися до міста. Дотичні коменданти нашої обсади були просто в розпуці, як практично виконати приказ — обсадити але не стріляти — і засипували корпусну ком шду алярмуючими вістками про різні спроби денікінців дістатись до середини міста. Перед заходом сонця мене повідомили, щоб я зараз же прибув на головний двірець, бо має приїхати комендант армейської групи, ген. Кравс, з важними приказами. Я моментально удавсь на станцію і там застав ген. Кравса і його шефа штабу майора Льобковіца. Привітавшись зі мною, ген. Кравс поспішно сказав: «Вези мене до полк. Вольфа, до Думи!» Про наслідки приказу — обсадити, але не стріляти — і про ситуацію в Києві він вже знав і подорозі жадав від мене тільки деяких пояснень. По кільканадцятьох мінутах їзди автом ми опинились під Думою. Перед головним входом ми запримітили, серед натовпу, відділ кіннотників з російськими прапорцями, що намагався промостити собі дорогу до Думи. Зчинився крик і галас! Юрба прибрала грізну поставу. На бальконі і в вікнах Думи уставлено скоростріли, а при головнім вході стояли непорушно мої стрільці з наїженими багнетами. Це дало притоку до ще більшого замішання й паніки. Затривожений, вскочив я між юрбу і крикнув щосили: «Генерал! Дайте дорогу!» Вмить ока зроблено шпалір і ми скорим кроком дістались до середини. Тут нам зголошено, що з денікінським відділом приїхав генерал і хоче говорити з городською управою. Ген. Кравс казав мені попросити денікінського генерала до середини Думи, що я й зробив. Генерал зразу вагався, а потім згодився і ми ввійшли до Думи. Оба генерали взаємно собі представились. Показалось, що оба були німцями, наш — Кравс, денікінський — Штакельберґ. Оба генерали удалися негайно на нараду, у якій взяли участь з нашої сторони: ген. Кравс, полк. Вольф, майор Льобковіц і пор. Купчанко і ще дехто, від денікінців: ген. Штакельберґ зі своїм адьютантом. Я дістав приказ пильнувати порядку. Нарада тривала коротко, всього пів години, а її вислід був ось такий: обидва генерали мають зараз від’їхати до головної кватири ген. Бредова для устійнення демаркаційної лінії між УГА і денікінською арміями, 2) всі частини в Києві, так галицькі як і денікінські, мають остати вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) на Думі біля українських прапорів має повівати й російський прапор для успокоения російської публіки. Я дістав від ген. Кравса приказ взяти від денікінських кіннотників російський прапор і вивісити його на бальконі Думи біля українських прапорів. Денікінські кіннотники не хотіли мені дати свого великого прапору, а вручили мені малий прапорець-хоруговку одного з кіннотників і цей російський прапорець я заткнув на бальконі Думи побіч трьох українських прапорів. Вчинився страшний галас: «Галичани зрадники, геть
