Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

шукає можности, якнайскорше повідомити про це нашу команду. Ця вістка мене цілком придавила. Так Антонівка як і Фльорія були від нас віддалені около 8 км. і партизани могли і на нас наскочити та розправитись по свому, тимбільше, що майже SU куреня, це були хворі, в тифозній гарячці, або ослаблені виздоровці. В тій ситуації я зробив те, що було можна, а саме я зарядив гостре поготівля та виставив подвійні стійки, щоби в разі потреби в час заалярмувати цілий курінь. Так обезпечившись, ми, нероздягаючись положились відпочити. Сотник Мацькевич моментально заснув, а я лежав і надслухував. Мої господарі рівнож не спали, наче б на когось чекали. Світло в кімнаті слабо блимало. Нараз двері з лоскотом відчинились і до кімнати впало кількох селян з крісами готовими до стрілу. Один з них з револьвером у руці, прискочив до мене і засичав — «руки в верх», а вихвативши рівночасно мій револьвер з футерала, вже спокійно скомандував — «ложись і не шевелісь, а утром будем розґаваривать, а ти хозяїн двері закрой і светло затуші». Залишивши нас в кімнаті, зникли в темряві ночі. Сот. Мацькевича, прикритого коцом, вони в поспіху якось не запримітили. Тепер ми оба скочили на рівні ноги і як стій опинилися в сінях. Та наш господар вспів нас випередити, замкнув на ключ сінешні двері і став нас здержувати словами: «Ґаспада, раді Бога — ви куди, там все село цепом (розстрільною) обведено, вас поймають і тогда попадьот вам і мнє! Ще щось хотів говорити чи уговорювати, та я зловив його за гортанку, стиснув і потряс з цілої сили, при чім загрозив: «Відчиняй, а то тобі зараз буде кінець»! Це подіяло. Вистрашена і налякана хозяйка віднайшла ключ, відчинила двері і ми опинились на волі. Сот. Мацькевич відразу побіг в чисте поле, а я скрився на подвір’ї, біля стіжка з соломою і став надслухувати. В селі був рух, біганина, брехання собак, незрозумілі голоси чи накликування — це означало, що большевицькі партизани розброюють мій курінь. Нехотячи в друге попасти в халепу, я рівнож подавсь у чисте поле, але сот. Мацькевича вже не знайшов. Падав дрібний сніг, було мрячно і темно. Я ніяк не міг зорієнтуватись кудою йти, тому йшов навмання з балки в балку. З правого боку зробилось темніше, аж чорно. Я попрямував туди і натрапив на лан соняшного бадилля. Тут щойно обгорнув мене якийсь страх. Я пригадав собі злющих степових собак і для безпеки вирвав з корінням два великі соняшники та узброївся ними на всякий випадок. Продиратись крізь гущу соняшників було неможливо і я завернув вліво та дальше йшов навмання. Нараз блиснуло десь далеко передо мною світло, блиснуло і згасло. Я попрямував у сторону світла і найшовся в балці, недалеко якогось хутора, де брехали собаки. Тут я на хвилину пристанув, бо не міг рішитись, чи зайти до хутора чи його виминути? Безпечніше і доцільніше було хутір минути і я це зробив. Вийшовши з балки на горбок, світло блиснуло ясним полум’ям, так, що можна вже було запримітити людські постаті при огні. Не було найменшого сумніву, що це таборувала якась військова частина, але хто саме — повстанці, большевики, наддніпрянці, чи галичани? Я приспішив ходи, а опинившись ближче огню, під якимсь будинком, став надслухувати, припавши до землі. Коло огню вештались вояки, щось говорили чи сперичались, але тяжко було розпізнати, яке це військо. Нараз впав галицький проклін — «а шляґ би тебе трафив»! І я пізнав своїх, галичан. Це квартирувала батерія пор. Костинчука. Звідси язголосив телефонічно корпусній командо про роззброєння большевицькою партизанкою 2-го полку артилерії сот. Мацькевича в селі Фльорія та свою особисту пригоду, бо що сталось із моїм куренем, мені не було ще відомо. Ранком я випозичив собі з батерії пор. Костинчука коня і верхи подавсь шукати своєї 8-мої бриґади. Опинившись далеко в чистому степу, я запримітив невеличкий відділ їздців, як чвалом гнав у мою сторону. Відділ скоро наближався і по кількох хвилинах я розпізнав свого адьютанта, чет. Собечка з курінними вістовими. Вони привітали мене радісними окликами і навипередки стали розказувати про події останньої ночі в нашому курені, а саме: по моїм роззброєнні й утечі, місцеві большевицькі партизани роззброїли ще 5-ту сотню й осмілені успіхом рушили дальше до чергової 7-мої сотні. Та тут стрінула їх невдача. Старшини сотні квартирували всі в одній хаті і ще не спали. Почувши гамір, вони повискакували на двір, а пізнавши партизан, почали стріляти і тим заалярмували цілий курінь. Почалась біганина і стрілянина на всі боки. Так заскочені большевицькі партизани, вивтікали і щезли в темряві ночі. Курінь не спав вже до самого ранку, шукав за мною, за своїм комендантом, а не знайшовши мене в селі рушив рано в дальшу дорогу під командою пор. Петра Вовка, а адьютант, чет. Собечко з курінними вістовими подавсь на дальші розшуки і знайшов мене аж тут у степу. Урадувані обопільною стрічею, ми поїхали степом навпростець до нашої бриґади. При цій нагоді ми пізнали ближче український степ. Неуправлена земля була вкрита густим періем і така тверда, що аж видзвонювала під кінськими копитами, знову ж управлена була така пухка, що коні западались у ній по самі коліна. Тут ми надибали й оспівану Шевченком степову тирсу. Була це трава попереростана різними бур’янами, а така висока, що нас, їздців на конях ледви було видно. Продертись крізь неї було неможливо і ми мусіли завернути вбік, де не було тирси і аж тоді рушили в дальшу дорогу та над вечір долучили до нашого куреня.

З кінцем грудня 1919 р. большевицька армія увійшла в район розташування наших галицьких шпиталів та стала господарити по своєму, тобто — за законами революції. Вона наближалася звільна до Винниці. Тут під напором оставших по шпиталях хворих стрільців і старшин, що хотіли себе фізично рятувати та під натиском місцевих українських большевицьких партій, що бажали нам якось помогти у скрутному положенні, засновано т. зв. Галицький Ревком під головуванням от. Никифора Гірняка, популярного старшини УСС-ів. Той Галицький Ревком проголосив себе Начальним Політичним Проводом УГА, заборонив виконувати дальші накази Начальної Команди та заключив з місцевими революційними угрупуваннями України, тобто КПбУ, УКП і лівих російських СР-ів, договір в дні 31 грудня 1919 року, на основі якого УГА дістала назву «Червона Українська Галицька Армія» (ЧУГА) та стала автономною складовою частиною большевицької армії.

Властивого