Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

до місця призначення та почав відчитувати з поодиноких лист імена старшин, призначених до цього транспорту, між якими було й моє прізвище. Під час цього відчитування приступив до мене той галицький полонений-канцелярист і представився як підх. Березовський з команди двірця в Рудках. Цим знайомством я дуже втішився і попросив його таки зараз, щоб допоміг мені в утечі з табору, бо я вже є на списку до виїзду. Підх. Березовський зрозумів мій поспіх і відповів коротко, що попробує, хоч це трудна справа, бо є заряджене в таборі гостре поготівля. З тим він відійшов разом з сержантом. За якої пів години підхорунжий прийшов знову до нас з двома польськими вояками і відчитав з записки прізвища 4-ох старшин, що мають негайно з’явитись у команді табору, подаючи при цьому й моє прізвище. Переходячи попри табір денікінців, він задержав мене й моментально відчинив двері та казав скоро бігти на 1-ший поверх і там чекати на нього, а сам пішов дальше за ескортованими старшинами. Опинившись на 1-шому поверсі я став помалу ходити по коридорі, заглядаючи час від часу крізь вікна. Полонені денікінці виходили з кімнат і входили, не звертаючи уваги на мене. По якімсь часі прибіг задиханий і поденервований підхорунжий та приніс стару стрілецьку блюзу й позичену у денікінського поручника таборову посвідку на свобідний вихід поза брами табору. Я скоро переодягнувся, взяв з подякую принесену мені посвідку та спитав, що маю дальше робити? Підхорунжий підвів мене до вікна і показав два виходи з табору — головний і побічний. Я маю з посвідкою йти до побічного, а він вийде головним і в парку за табором маємо оба зійтись. Згідно з цим пляном я подавсь до побічного виходу, виказавсь перед дижурними постами таборовою посвідкою на ім’я денікінського поручника і мене пропущено поза табір. За хвилину долучив до мене в парку підхорунжий Березовський і ми умовились, що для обопільної безпеки він піде наперед, а я кількадесят кроків за ним. Так ми зайшли на Ринок, завернули в бічну вуличку й увійшли до помешкання незнайомої пані, що жила зі своєю шестилітньою донечкою в одній кімнаті з кухнею. Тут підхорунжий залишив мене й заявив, що мусить скоро вертатися до табору, бо там будуть його потребувати, а відтак думає зайти до українського комітету шукати для мене цивільного убрання та якогось сталого пристановища. Я щиро подякував за його ризиковну поміч у моїй утечі та просив, щоб він взяв собі на пам’ятку мій наплечник, в якому містився мій військовий дорібок.

В кімнаті було привітно й затишно. Господиня поралась у кухні, а дівчатко щось собі рисувало. Вполудне добра хозяйка угостила мене скромним обідом та стала розказувати про події у Львові — про українсько-польські вуличні бої, про підпал поляками жидівської божниці, про арешти серед українців, про брак харчів і дорожнечу і т. д. Вечором вбіг до кімнати підхорунжий Березовський з двома наддніпрянськими стрільцями і радісно зголосив: «Пане сотнику, все в найбільшому порядку, ви можете таки зараз їхати на Східню Україну. До Львова приїхало 15-тьох галицьких старшин, перебраних за стрільців, під командою полковника з дивізії Удовиченка фасувати мундури і мають безіменну маршруту на 17 стрільців, отже можуть з собою забрати вас та ще когось одного». Прибулі старшини представились, а ними були — підх. Микола Дідух і хор «X» (прізвище забув). Мені вручено маршруту й я став гейби комендантом транспорту. Ми подякували господині за гостину і відійшли на станцію. По дорозі ми ще вступили до ресторану і там повечеряли, після чого я щераз подякував підхорунжому за поміч і ми розійшлись. Більше я його в житті не стрічав. Прийшовши на вантажевий двірець, ми віднайшли решту наших старшин у наладованих мундурами вагонах, де вони чекали на прихід полковника. Я познайомивсь з ними та просив, щоб мене не кликали сотником, але по імені, бо це могло б мене зрадити перед полковником. Після цього ми розділились по чотирьох до кожного вагону та стали приготовлятись до далекої подорожі, бо аж до Могилева. Пізно вночі прийшов полковник і примістивсь у нашому вагоні, а внедовзі потяг рушив з місця. Почалась своєрідна балачка на актуальні тоді теми — про Львів, Київ й обі українські армії. В тягу оживленої дискусії звернувсь відрухово до мене підх. Дідух з запитом: «не правда пане сотнику?!» Я остовпів, а здивований полковник звільна повторив: «Пан сотник»! Я скочив на рівні ноги, а прийнявши військову поставу, зголосив: «Пане полковнику, я є сотник Осип Станімір, що утік з польського полону і хоче дістатись до наддніпрянської армії». Старенький, ще з царської армії, полковник добродушно подав мені руку й промовив: «Так би й одразу сказали»! Після цього інциденту я коротко розказав про свою утечу з польського полону і дальша наша розмова була спокійна й дружня, як між старими знайомими.

В Херсонській дивізії

Десь коло 10 травня 1920 р. ми прибули до Могилева, де був кіш Залізної Дивізії полковника Олександра Удовиченка. Стрільці з полковником остали на станції для вивантажування мундурів, а підхорунжий Дідух поїхав зі мною до міста, до старшинської харчівні, де збирались галичани. Була обідня пора і ми застали тут кільканадцять галицьких старшин та підстаршин, що пообідавши, над чимсь завзято дебатували. Запримітивши мене, обскочили нас кругом та стали розпитувати, звідки приходимо і з якими вістями, добрими чи злими? Я поінформував їх коротко про свою втечу зі Львова та про львівську польську пресу, яка представила нас, тобто УГА, як большевиків, яких в бою розбито та забрано в полон з величезним воєнним майном. Старшин і підстаршин мають поляки вислати до табору полонених у Тухолі, а стрільців частинно звільнити додому, а решту запроторити за дроти в Пикуличах та Домб’ю. Ця вістка поразила всіх громом. Хтось важко зідхнув: «Ось і довоювались до самого краю!» Настала мовчанка, прикра мовчанка, а цей хтось продовжував: «Сталося і не відстанеться. але мусимо подумати про себе, що нам дальше робити, чи залишитись у дивізії полковника Удовиченка чи вступати до Херсонської Дивізії полковника Андрія Долуда, яка саме тепер організується з галичан у районі Ямполя, і в якій є вже наша кавалерія отамана Едмунда Шепаровича та старшини — ген. Антін Кравс, полк. Арнольд Вольф, майор Фердинанд Льонер, майор Волощук, майор Дибуляк». По