Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір
Не знаємо чому Гол. Отаман Петлюра, який безпосередньо по зайнятті нами столиці тобто вночі 30 серпня, мав бути в Києві, а відтак на станції Пост Ролинський був поінформований київськими патріотами про критичний стан Києва, не видав відповідних приказів щодо забезпечення столиці проти наступаючого Денікіна, а тільки поспішно від’їхав до Кам’янця-Подільського?
Не знаємо, хто видав приказ до параднього в’їзду Гол. Отамана Петлюри до Києва і хто той приказ відкликав? Ген. Кравс не міг сам видати того приказу без порозуміння з вищими властями, в першій мірі з гол. Отаманом, як рівнож сам не міг того приказу анулювати. Начальна Команда УГА знала, що такий приказ видано, але нічого не знала, що його відкликано. Доказом цього хочби ця обставина, що дня 31. 8 рано, около 8-мої години Начальна Команда найшлась у самому Києві, щоб узяти участь у цій всенародній маніфестації, але дізнавшись, що в Києві є вже денікінські патрулі, завернула назад на залізничий двірець, завагонувалась і виїхала з поворотом до Вінниці, не даючи армії жодних приказів так щодо евентуального роззброєння денікінських патруль, як і вицофування взад двох наших провіянтур 1-го і ІІІ-го корпусів та їхніх ширших штабів, бо решту воєнного добра, здобутого на большевиках включно з трьома панцерними потягами, ледве чи можна було б вивезти з причини великого накопичення потягів й евентуального саботажу залізничників.
Не знаємо, хто і в якій цілі, в дні 31 серпня по полудні, дав Запоріжцям приказ до парадного маршу вулицями Києва аж під городську Думу, де прийшло до скинення російського прапору з балькону Думи й короткої провокативної стрілянини та загальної паніки. Парадний марш в цім дні був відкликаний о год. 5-тій ранку, а в слід за тим була заряджена обсада цілого Києва з приказом — «обсадити, але не стріляти!» Запоріжці і 2-га галицька бриґада мали обсадити оба мости на Дніпрі — залізничий і ланцюховий, з висуненими мостовими причілками в районі Дарниці. Того не вдалось їм осягнути, бо денікінці були вже на другому березі Дніпра, а їхні патрулі в Києві. Тому обсаджено оба мости тільки по цьому березі Дніпра, що й так не мало значення, бо був приказ — «не входити в бойові сутички з денікінцями». — Заповщжений, а відтак відкликаний парадний в’їзд Гол. Отамана Петлюри стягнув до Києва цілу нашу військову верхівку, це є: Головного Отамана Петлюру, Начальну Команду УГА з ген. Тарнавським і полк. Шаманеком, полк. Арнольда Вольфа, коменданта ІІ-го корпусу, що заступав ген. Кравса, полк. Осипа Микитку, коменданта 1-го корпусу, якого назначено комендантом гарнізону міста Києва, полк. Володимира Сальського, коменданта Запоріжського корпусу та двох представників державної інспектури, інж. М. Скидана з 1-го гал. корпусу і полк. Дерещука при Запоріжцях. Всі ці коменданти в критичному дні не були при своїх частинах, а були в Києві, знали про спроби денікінців увійти до Києва, ба що більше, самі особисто стрічались у Києві з їхніми патрулями (гл. Літопис Червоної Калини ч. З, 4, 5, за 1936), але не поважились дати приказ роззброювати ці патрулі, навпаки виразно наказували не роззброювати, а переговорювати, себто питати, куди і за чим вони йдуть, — як це мало місце на моєму відтинку під Думою, чи на головному залізничому двірці, де переговорювано з денікінською патрулею, що під командою прапорщика прийшла перебирати телефон і телеграф. З повищого виходить, що прикази — «не входити в бойові сутички з денікінцями» чи «обсадити, але не стріляти» — видав найвищий наш політичний і військовий провід, а обі армії включно з Гол. Отаманом до цих приказів застосувались, себто прикази ці виконали. Зроблено це мабуть в тій цілі, щоб не зразити собі Антанти, а денікінців приєднати собі як союзників. Тому слідства за залишення Києва без бою не було жодного, так зі сторони уряду як і армії. Всі ці вкоротці наведені факти вказують нам наглядно, що штаб Гол. Отамана Петлюри і його уряд не мали в пляні оборони столиці Києва перед денікінцями, бо навіть після їхнього підступного загарбання Києва, йшли дальші переговори з ними, а проголошення їм війни наступило аж 24 вересня 1919 р., тобто майже місяць по залишенні нами Києва.
З залишенням Києва без бою прийшло між обома українськими урядами й арміями до обопільної незгоди та взаємного обвинувачення себе у зраді і тим ми себе звоювали. Народна приповідка, що «згода будує, а незгода руйнує» — показалась правдивою. До Києва була в нас згода і світлі офензивні бої, після Києва прийшла незгода і невдачні дефензиви: бої та караюча рука тифу. Але мимо того всього ми не спам’ятались, навпаки — роз’єднані я і взаємна ворожнеча дійшли до того, що обі наші армії опинились над пропастю. Щоб рятувати цілість цих армій, розсварені наші уряди і Начальні Команди, замість того, щоб об’єднатись, як це мало місце в Кам’янці-Подільському, почали шукати сепаратних доріг — галичани в сторону Москви, а наддніпрянці в сторону Польщі, мовляв, прийде хтось і зробить нам щось. І дійсно той хтось прийшов і зробив щось, але для себе, не для нас. А могло бути інакше при добрій злагоді! Програна в Києві, це не зрада, а хибний тактичний маневр уряду і головного командування, спричинений надто великим довірям до чужих, в першій мірі до Антанти. Катастрофи ще тоді не було — вона прийшла пізніше, як наслідок розсварення. Загальне наше положення було на багато корисніше, ніж у Кам’янець-Подільському кітлі. Обі наші армії стояли на вершку своєї боєздатносте У наших руках находилось майже ціле Правобережжя, себто свого роду арсенал, щодо зброї, харчів і:лундурів. Рятунок для нас був. Треба було нашому проводові ще тісніше об’єднатись і по мужеськи признатись до вини чи
