Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

Своїм переходом на Східню Україну УГА причинилась в значній мірі до національно-державницького освідомлення тамошнього населення, а своєю військовою поставою, удачними боями, дисципліною й людянністю, здобула собі загальну прихильність і довір’я. На практиці це відбувалось ось так: зайнявши квартири в будь-якому селі, галицький старшина чи стрілець входив спокійно до призначеного йому дому, а знімаючи шапку, чемно поздоровляв: «Слава Ісусу Христу» або «Добрий день» чи «Добрий вечір». Господарі, заскочені таким привітом, дивувались, як це так, москаль (так в українських селах називали вояків), а здоровить по людськи! Приємно вражені й осмілені таким привітом, господарі починали розмову — хто ви такі і звідки, за що воюєте, з ким ідете — з Петлюрою чи проти Петлюри і т. д. Така розмова кінчилась звичайно гостиною — «чим хата багата» і добрі відносини нав’язувались. Зовсім інакше малася справа з большевиками, денікінцями та деякими, ніби своїми повстанцями. Вони впадали до хат з криком вереском та бундючно диктували: «Хазяйн, дай лошадям вівса, сіна чи конюшини, а ти хозяйка роби яєшню, жар куріцу, давай хліб, сало, молоко, масло і т. д.». На випадок відмови грозили побиттям чи розстрілом, стріляли на пострах та грабили, що попало. Такі революційні загони, а то й армії, бушували по Україні та несли з собою страх і сваволю. Тому з приходом УГА на Східню Україну симпатії місцевого населення відразу стали по її стороні. Армія ця, зорганізована на німецько-австрійський лад, своєю військовою поставою й удачними боями здобула собі загальне признання й прихильність широких мас, а її дисципліна була впрост подиву гідна! Як приклад хай нам послужить ось така маловажна але замітна подія: по переході за річку Збруч 16 липня 1919 р. мій курінь, відпочивав на узгір’ї в тіні великого вишневого саду, чекаючи дальших наказів. Дерева були обильно обліплені спілими, сочистими вишнями. Перемучені й спрагнені стрільці споглядали на сад з неописаною жадобою заспокоїти спрагу, але ніхто не важився зірвати хочби одну вишню, бо був гострий приказ — «не рушити чужої власносте»! Всі дотичні прикази ми виконували в сто відсотках. Тому не диво, що українські селяни до нас горнулись, нам помагали, а під час тифозної пошести приміщували нас у своїх хатах. Самі заражувались, хорували і вмирали, а нами опікувались, переховували в себе і доглядали. Серцем відчули, що ми свої. Ми прийшли на Східню Україну, як зненавиджені «австріяки», а відійшли як свої й рідні!

Щодо моєї особи, то й досі не знаю, чому саме мене в тих важких і прикрих часах, назначено комендантом 3-тої червоної галицької бриґади (бувшого ІІІ-го корпусу) на місце генерала Кравса? Я ж був собі звичайним сірим старшиною-фронтовиком, як кажуть незлим, але без жадних партійних зв’язків та без вищих військових кваліфікацій і на пост коменданта корпусу не надавався. До того, в часі приходу большевиків, я лежав непритомний в тифозній гарячці. Підозріваю, що до мого назначения комендантом причинилась загальна опінія доброго вояка-фронтовика і рекомендації ген. Кравса та сот. Хробака. Мої переживання під большевиками на пості коменданта 3-тої червоної галицької бриґади належать до найтяжчих у моєму житті, а користь з того хіба така, що я раз на все вилічився з т. зв. «війтівства», себто зі стремління бути на провідному становищі.

Війну з нашим головним ворогом — білими й червоними москалями ми програли і тим самим втратили власну державність. Війну ми мусіли програти, бо війну провадив не весь наш нарід, а тільки найсвідоміша його частина, мала горстка, зорганізована в Українську Армію, яка була здана на власні слабі свої сили. Вона була змушена й воювати на різних фронтах і при цьому мала сама себе прохарчувати, узброїти, зодягати та лікувати з недуг. Наше запілля про це недбало і відносилось до рідного фронту часто байдуже, а деколи навіть вороже. (Пашківська волость). Така опіка запілля над своїм фронтом не підносила той фронт на дусі, а зневірювала в. остаточну побіду, бо військо на фронті без віри в побіду навіть без бою буде переможене. Запілля в часі війни повинно бути тісно зв’язане з фронтом згідно з засадою — «все для бойового фронту!» Воєнна засада голосила й голосить — як в запіллі безпорядок, то й військо на фронті не видержує напору ворога, і навпаки — як на фронті невдача, то й у запіллі замішання і хаос. Що ця засада правдива, доказали нам події як на Східній Україні, так і в Галичині, і тому ми війну програли.

Державу ми запропастили мимо догідних та сприятливих революційних обставин, а причина цьому наше незнання й невміння творити власну державу та загальна непідготованість — національна, політична, господарська, військова й адміністраційна, а в слід за тим брак ясної визвольно-по-літичної ідеї, ідеї української державности. Держава повинна спиратись на двох головних силах — моральній і фізичній. Моральна сила — це Церква, яка стояла б на сторожі Божих законів, а фізична сила — це армія, що могла б берегти людські закони. Тих сил ми не могли відповідно використати при будові власної держави, бо не були належно підготовані. Ця непідготованість була наслідком довгого, бо 260-літнього перебування українського народу під московською владою, яка ставилась до українців й українства ворожо. Ця влада загарбала нам Козацьку Державу й її обезголовила, це є — знищила її провідну верству-інтеліґенцію, заборонила вчитись на рідній мові, не дозволила організуватись по товариствах, а що найголовніше — ця влада поневолила нашу Православну Церкву і зробила з неї засіб до московщення широких мас українського народу. А Церква ця була наскрізь державно-московська, бо на чолі т. зв. Святішого Синоду, стояв голова московської держави — цар. Тому ця Церква викляла нашого славного гетьмана-самостій-ника Мазепу, як зрадника, а всякий відрух українського релігійного і національного життя п’ятнувала, як зрадницько-мазепинський впродовж цілих століть аж до наших часів включно. Це стало причиною, що український нарід під Росією замало мав національної свідомости та своєї національно й державнипько вишколеної інтелігенції, бо занадто зжився з московською державою, з її Церквою і культурою. Тим пояснюється факт, що коли після вибуху революції треба було приступити до будови власної держави, то Центральна Рада в Києві не могла поставити відразу справи незалежности України, а домагалась тільки автономії і федерації з майбутньою