Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір
Причинилася до невдачі — господарсько-економічна недорозвиненість та чужий нам ворожий капітал. Майже вся велика земельна посілість і великий промисл та торгівля на Україні були в руках чужинців — німців, москалів, французів, англійців, поляків і т. д. А що українська соціялістична влада мала на меті це все знаціоналізувати, тобто удержавити. тому більші землевласники, фабриканти і купці поставились ворожо до творення української держави, а за ними пішли — чуже й вороже нам міщанство та частина робітництва, що були на їх услугах, чи від них залежні.
Внаслідок нездарности урядів та їхньої хибної і зхаотизованої державної адміністрації появилась на Східній Україні т. зв. отаманщина, себто — свого роду повстанська партизанщина. Та отаманщина — це витвір української революції під гаслом: «З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!» — отже постала спонтанно в поодиноких селах зразу проти поміщиків і буржуїв та німців, що їх захищали, а відтак проти большевиків і денікінців. Їхніми отаманами були переважно місцеві селяни чи півінтеліґенти, які діяли самочинно і не слухали нікого. Їхні т. зв. повстання не мали для війська більшого значення, а державі і селянам нанесли багато шкоди, бо большевики чи денікінці такі села відтак палили, а селян розстрілювали. Толерування, а до деякої міри піддержування отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи диких, накоїли нам немало лиха. Ці повстанські загони мали рацію існування на задах ворога, большевиків чи денікінців, але ніколи в запіллі української реґулярної армії, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно — цукроварні, горальні і т. п. — та грабили безкарно власних громадян (контрибуції і погроми жидів, а то й своїх). При тім усі вони не признавали в засаді жодної влади, знали тільки себе та держали народ в постійному нервовому напруженні, в т. зв. перманентній революції, себто в боротьбі всіх проти вся! Доказом цього хочби та обставина, що зі всіх тридцяти кількох важніших повстанських отаманів, тільки один-однісінький отаман Юрко Тютюник дався втягнути до Дієвої Армії. Всі прочі пішли самопас та покінчили не завжди славно. Ця перманентна революція вичерпала нарід так, що він попав у розпучливу апатію і вже не знав, кому має вірити — своїм чи чужим? Серед таких прикрих обставин зродилась між народом туга за твердою владою, яка положила б кінець усім безправствам та завела справжній правопорядок. Тому славний Зимовий Похід під командою ген. М. Омеляновича Павленка та одчайдушний рейд по Україні отамана Юрка Тютюника не викликала вже загального повстання, навпаки — принесли нам тільки болючі втрати.
Почуття меншевартости і брак довір’я у власні сили — це спадщина довголітньої неволі, і тому ми уважали себе нездібними до творення власної держави. Всі ми сподівались, що прийде хтось і зробить нам щось — нарід легковажив собі свій провід, бо це наші люди, а провід не знав, чи той нарід піде за ним і буде його слухати. І тому був брак рішучих потягнень уряду та твердих і доцільних законів щодо своїх і чужих. Брак довір’я у власні сили, які в той час були відосередньо розпорошені та почуття меншевартости стали тою причиною, що ми ніяк не могли створити одного державного представництва, уряду, а мали їх кілька, які взаємно себе поборювали, а саме: Харківський уряд, настановлений Москвою, спровадив на Україну большевиків, а уряд Центральної Ради для оборони покликав німців. Гетьманський уряд, збойкотований своїми, шукав підпори у німців і в московських монархістів проти харківського уряду большевиків та своїх загорілих партійців. За Директорії ми мали аж три уряди — уряд Директорії, харківський і галицький. Директорія орієнтувалась на Антанту та її сателіта Польщу, харківський уряд державсь уперто большевиків, а галицька Диктатура шукала порятунку в Антанти і Денікіна. З собою ми не змогли договоритись, бо вірили занадто в чужі сили, їхні ідеали та доктрини. Тому наші Визвольні Змагання пішли внівеч.
Московський большевизм зайнявши цілу Росію, присвоїв собі право говорити й управляти в імені всіх народів давної царської імперії. На перешкоді цьому станула українська держава і тому треба було Ті повалити. В тій цілі большевики вислали на Україну своїх вишколених агітаторів, а в слід за ними і свої військові загони, які обіцянками і погрозами мали викликати бунт проти української влади та заводити комунізм — обіцяний рай на землі. Час і хаотичні обставини сприяли большевикам. Так звана перманентна революція на Україні вичерпала нарід до краю. Нарід бажав спокою, порядку та твердої влади, яка б положила кінець всім безправствам. Того не дала йому ні Центральна Рада, ні гетьманська влада, ні Дирекотрія разом з галичанами, тому очі української маси почали звертатись на північ, до большевиків, мовляв — большевики є та сподівана тверда влада, що має завести рай на землі. Цю тугу українського народу за твердою владою і правопорядком відчули большевики і в сам час вдарили цілою силою на Україну, а зломивши всякий спротив, завели комунізм та дали народові цю тверду владу у формі т. зв. диктатури про летаріяту. Так ми несвідомо приготовили зольшевикам догідний ґрунт та запропастили українську державу, а наслідки цього відчуваємо по сьогоднішній день.
Надто велика потурливість української влади супроти чужонаціональних елементів, так у Києві, як і у Львові. За Центральної Ради величезна кількість московських монархістів та різного роду капіталістів, а
