Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

з ними й большевицьких агітаторів опинилася на Україні, а головно в Києві. Тут вони, маючи повну свободу рухів, повели безкарно свою юдину роботу, щодо України й її уряду, так, що вже з кінцем січня 1918 р. прийшло в Києві до явного большевицького повстання проти української влади. Центральні Рада не могла цього повстання здушити, бо її полки — Богданівський, Наливайківський і Полуботтозсь]: ий, розагітовані большевиками, проголосили себе невтральними, а зліквідував це повстання щойно отаман Петлюра своїми слобідськими Червоними і Чорними Гайдамаками та окремою галицькою пів-батерією штабскапітана Алмазова, зформовану зі студентів львівського університету. Так відплатились московські приблуди українській владі за свій азиль. Подібно малася справа з нашою потурливістю й у Львові. Після перебрання нами влади в дні 1 листопада 1918 р. зголошено сотникові Вітовському і Національній Раді, що для більшої безпеки Львова треба б декілька визначних польських діячів та представників їхнього підпілля арештувати абс інтернувати. На це сотник Вітовський начебто дав відповідь, що його завданням є дати охорону українському урядові, а не боротися з польським населенням, а деякі члени Національної Ради пішли ще дальше і загрозили уступленном з Ради, якщо б з українського боку прийшло до будь-яких репресій щодо польського населення. Польські провідники підпілля негайно це використали і вже 2 листопада рушили до протинаступу. Зовсім інакше поступили поляки в відношенні до українців. По залишенні Львова українським військом 21 листопада 1918 р. польська команда зараз же інтернувала митрополита Шептицького, всіх визначних українців заарештувала і вивезла до табору інтернованих в Домбю коло Кракова. Так поступили поляки з нами, щоб забезпечитись на всякий випадок.

Тодішнє міжнародне політичне положення рівнож не сприяло творенню української держави. Антанта, вигравши 1-шу світову війну в роках 1914–1918, під натиском Франції поставила собі за мету не допустити в майбутньому до надто вели сого розросту Німеччини. Для цього вона потребувала великої Польщі і могутньої Росії, які мали поділитись та скріпитись українськими землями. Тому Антанта дала Польщі і московським монархістам під проводом Денікіна та Колчака повну свою піддержку — моральну, матеріяльну, військову і політичну, а Україну поборювала й обдурювала при помочі своїх різних місій, а ми в своїй наївності їм вірили. Залишена власній долі Україна політично зреволюціонована і розсварена, економічно слаба, військово незорганізована, без жодної помочі ззовні, навіть санітарної, була змушена обставинами вести в±йну аж на три фронти — на сході з большевиками і денікінцями, а на заході з поляками, і тому встоятись не було сили. Україна війну програла та втратила державну незалежність.

Війну з поляками і москалями ми програли і втратили свою державу. Та це тільки тимчасова втрата, бо ідея Української Самостійности і Соборної Держави живе між нами. Вона є всюди, де тільки живуть українські люди. Ми втратили тільки добру нагоду створити тоді власну державу, а причиною цього — наші власні недомагання внутрі і міжнародне положення назовні. Ідея української державности невміруща, як і невмирущий український страдальний нарід. Нищили його дикі орди половців і печенігів, нищили турки і татари, нищили поляки та білі й червоні москалі, а над усе нищили його і нищать наші власні міжусобиці. Але той нарід все ще живий, хоч прибитий, скривавлений і понижений, бо живі у нього — світла княжа і козацька традиція, жива ідея української державности в роках 1917–1920. Тому й ми, розпорошена по цілому світі українська еміграція, мусимо жити, мусимо об’єднатись та заховати себе релігійно, національно й економічно. Для Рідного Краю маємо жити!

Післяслово

Мій спомин — це не історія, а особисті пережиття, тобто опис того, що я сам бачив, що пережив, чого був учасником, або про що читав, чи чув від інших. Тому він по своїй суті є чисто суб’єктивний, а тим самим не є і не може бути в сто відсотках вірний. Правда, я старався подані мною події представити якнайбільш об’єктивно, але чи мені це вдалось — не знаю.

Завданням моїм, чи пак мойого спогаду — є побороти нашу традиційну нехіть до пізнання себе і своїх історичних промахів, а вказуючи рівночасно на важніші причини невдачі наших Визвольних Змагань в роках 1917–1920, причинитися до того, щоб майбутні наші покоління, при творенні нашої держави, не робили тих самих помилок, що їх робили батьки і діди. А що помилки були й мусіли бути, це наявний доказ на те, що ми щось робили. Не робить помилок тільки той, хто нічого не робить. І хоч революція застала нас непідготованими до такого великого діла, як творення власної держави, — то наші державні провідники не дармували і будували державу з такого людського матеріялу, який був тоді до диспозиції. На це вказує нам сам факт, що з сирої етнографічної української маси, на протязі розмірно короткого часу, бо несповна одного року, постала справжня українська нація і в дні 22 січня 1918 р. Центральна Рада, своїм 4-тим універсалом, проголосила українську Самостійну й Незалежну Державу. Пізніше, при творенні держави показалось, що легше державу здобути, ніж її вдержати. Держава це організація найвищого ступеня, яка має об’єднувати не лише свої партії чи групи, але й етнічно чужі елементи, що входять в її склад. До вдержання і закріплення державности необхідні є два головні чинники — правопорядок і сильна дисциплінована армія для оборони того правопорядку внутрі і назовні. Цього вчать нас Визвольні Змагання і в тім дусі належить виховувати майбутні покоління.

Ми, старша генерація, створили Українську Державу, але її не вдержали через наш прадідний гріх, якому на ім’я — незгода! Молодша генерація має бути кращою від своїх батьків і мудрішою — вона не сміє робити тих самих помилок, що робили батьки, а має піти дальше і згармонізувати український нарід державницько, має наладнати власне економічне життя, має створити міцну і здисциплїновану українську армію, має не тільки здобути українську державність, але і її вдержати!

Щасти Боже на Велике Діло!

Осип Станімір сотник Української Галицької Армії

Додаток
Ключ від Київської Думи