Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 - Осип Станімір

масованою артилерією та більшими піхотними з’єднаннями, а менші піхотні загони і кавалерія оперували дещо дальше, обабіч залізничих доріг. Такими залізничими магістралями в районі УГА були дві залізничі лінії: Волочиська — Проскурів — Жмеринка — Вінниця — Козятин — Хвастів — Київ та Волочиська — Проскурів— Староконстянтинів — Шепетівка — Коростень, і тут прийшлось УГА воювати з головними большевицькими силами, б) Дотичні прикази Штабу Дієвої Армії і Начальної Команди УГА та Штабу Головного Отамана ч. 4 з 12. 8. 1919 р. і згідно з тими приказами важніші офензивні бої, як пролом Кам’янець-Подільського кітла, заняття Проскурова, Жмеринки та Вінниці, які то бої звели спільним зусиллям наддніпрянські і галицькі частини, потім, важкі бої вже самої УГА, як здобуття Калинівки, Бердичева, Житомира, Козятина, Хвастова, — пролом останньої оборонної большевицької лінії: Боярка — Глеваха — Васильків та світле зайняття столиці, як завершення цих боїв. Це був тріюмф дисципліни і боєздатности УГА.

Події в самому Києві й досі не вияснені. Події ці в більшості заплутані і представлені тенденційно, а то й фальшиво, наслідком чого прийнялась опінія, що галичани з генералом Кравсом спричиї или т. зв. київську катастрофу, тобто видачу Києва денікінцям без бою, що не є згідне з правдою. Тому я, як учасник тих подій в Києві, уважаю своїм обов’язком представити їх так, як вони на моєму відті_нку і в моєму обсягу діяння відбувались. Штаб Головного Отамана Петлюри і його уряд знали добре, що при розвою нашої офензиви на Київ, мусить скоріше чи пізніше прийти до зустрічі з денікінцями, проте нічого позитивного в цій справі не зробили і не дали арміям ясник приказів — битись чи миритись? Отже не галичани ані генерал Кравс були спричин^иками видачі Києва денікінцям без бою, а спричинив цю видачу Штаб Гол. Отамана, чи його уряд своїм зарядженням, виданим до обох наших армій, наддніпрянської і галицької — «В ніякому випадку не входити в бойові сутички з денікінцями, а при зустрічі з ними, тільки переговорювати щодо усталення демаркаційної лінії обопільних бойових дій, їхніх і наших, в напрямі Києва». Це зарядження вказувало нам, що денікінці тоді не були нашим ворогом, а радше були тихим союзником у поборюванні большевиків. Цей нефортунний приказ Штабу Гол. Отамана фактично обеззброїв обі наші армії, бо їм наказано не битись, а переговорювати! Це наглядно показалось уже в самому Києві, де вийшли ще два доповняючі прикази в тому самому дусі, а саме: приказ щодо парадного в’їзду Гол. Отамана до Києва, виданий вночі з 30 серпня 1919 р. і приказ шодо відкликання цього парадного в’їзду та обсади Києва, виданий ранком (год. 5-та) 31 серпня 1919 р. з виразним натиском — «обсадити, але не стріляти». Генерала Кравса в тому часі в Києві не було, а заступав його полк. Арнольд Вольф, комендант ІІ-го корпусу. Ген. Кравс мав бути у Хвастові, чи десь у постою Гол.

Отамана між Хвастовом і Києвом, а до Києва прибув 31. 8. около 4-тої год. пополудні і тут зараз же пришилось йому переговорювати з денікінцями по думці приказу — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — зразу в Думі з денікінським генералом Штакельберґом, де заключено ось таку вступну умову: 1) Обидва генерали мають зараз від’їхати до головної квартири генерала Бредова для устійнення демаркаційної лінії між галицькою і денікінською арміями, 2) Всі частини в Києві, так галицькі, як й денікінські мають залишитись вижидаючо на своїх позиціях аж до покінчення тих переговорів, 3) На Думі біля українських прапорів має повівати і російський прапор для успокоювання російської публіки, щоб відтак в ставці ген. Бредова дальше вести переговори, щодо демаркаційної лінії і завішення зброї, бо заповіджена Штабом Гол. Отамана в дні 26. 8 місія ген. Павленка для переговорів з головним командуванням Денікіна чомусь до Києва не прибула.

Вивішення й скинення російського прапору з балькону городської Думи в Києві вказує нам на тодішню дисципліну обох українських армій, галицької і наддніпрянської й на її наслідки. Бо те, що зробив комендант Центральної Армійської Групи, ген. Антін Кравс, який, згідно з умовою в Думі з ген. Штакельберґом, мав ще дальше переговорювати з головною квартирою ген. Бредова щодо демаркаційної лінії та завішення зброї, і як перший вступний крок до тих переговорів казав вивісити російський прапор на бальконі Думи, — це анулював заступник коменданта Запоріжського Корпусу, полк. Загродський, наказуючи своїм козакам — «скинути цей російський прапор з балькону Думи» — не здаючи собі справи, що тим уневажнить умову в Думі і тимсамим зробить медвежу прислугу дальшим переговорам з ген. Бредовим, а теж і українській справі. І сталось так, як співається в народній пісні — «захотів козак Мадай славоньки зазнати, зібрав хлопців тай поїхав Турка воювати» — бо ніщо його не обходили зобов’язуючі граничні трактати. Зараз після скинення російського прапору з балькону Думи прийшло до провокативної стрілянини під Думою та панічної втечі Запоріжців, що спричинило загальну паніку. Вслід за тим денікінці вмаршували більшою силою до Києва, обеззброївши передтим охорону мостів, а відтак ніччю й мій ІІ-гий курінь 8-мої самбірської бриґади в Думі. Наші бойові частини — галицькі й наддніпрянські не могли ставити жадного опору, бо був приказ — «обсадити, але не стріляти», а щоб не дістатись у полон, відійшли, а властиво вивтікали з Києва. Приказу до залишення Києва без бою не було жадного! Отже ген. Антін Кравс не віддав Києва денікінцям без бою, бо тоді, коли ген. Кравс з ними переговорював, тобто вночі з 31. 8. на 1. 9. 1919 р. Київ вже був у руках денікінців, а з ген. Кравсом переговорювано вже тоді як з полоненим. Не знаємо, чи ген. Кравс переговорював з денікінцями з власної ініціятиви, чи може мав якісь повновласті з вищої кома ади? На всякий випадок ген. Кравс, як комендант Центральної Армійської Групи, поступив в цій прикрій для нас київській ситуації згідно з наказом Штабу Гол. Отамана — «не входити в бойові сутички з денікінцями» — та згідно з вояцькою честю коменданта й бойовою засадою — „Kiihner Entschluss immer der beste“ — тобто сміле рішення все найліпше! А кінцевий вислід його переговорів — це угода що до демаркаційної лінії Попельня — Сквира та звільнення з полону двох ширших штабів 1-го і ІІІ-го Галицьких Корпусів та їхніх провіянтур, чим фактично врятував УГА від передвчасної загибелі.