Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та «зрада батьківщини» є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога.[106] Це вже не має нічого спільного зі «зрадою батьківщини», але зате має цілком виразні форми зради ворога–окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії «зрадою»?
Лікар А., нині вже покійний,[107] який завжди засуджував криваву диктатуру Кремля, додержувався того погляду, що треба було всім одностайно стати проти гітлерівської навали, а вже знищивши ворога, повернути баґнети назад — проти Кремля. Він намагався пояснити поведінку населення та червоноармійців іншим способом. Він казав:
— Усі ці страхітні явища знаходять своє пояснення в тому, що двадцятип'ятирічні експерименти большевиків над людськими душами так спотворили їх, ті душі, що витравили все, що було в них людського, святого, що люди втратили образ Божий і що це є ґрунтом, на якому стали можливі оті явища. Безнастанне руйнування «буржуазної моралі», руйнування віри в Бога, безнастанне, маніякально вперте прищіплювання матеріялістичного світосприймання, вперто–послідовне руйнування родини, зведення поняття родини до чогось набагато нижчого, ніж у тварин. Згадайте хоч би про цих «аліментщиків» за фахом, що одночасно платили аліменти на дітей, прижитих від двох–трьох, так би мовити, офіційних, законних одружень та стількох же вуличних, випадкових шлюбів без церкви, без ЗАГС'у.[108] Згадайте їхні віртуозні шугання з краю в край — від Ленінграда до Владивостока, з метою позбутись цих аліментів… Безнастанне руйнування дитячої любови до своїх батьків, щоденні нацьковування дітей на їхніх батьків, повсякденні вихвалювання «пильности» в піонерів та комсомольців, не спиняючись перед доносами на своїх батьків, ставлення пам'ятників таким Павлікам Морозовим, що у своїй «преданності» совєтській владі віддають на страту своїх батьків — «ворогів народу»… Все це уможливило й оту «зраду»…
— Я хотів би внести певну ясність у те, що сказали ви, пане А., — знов озвався інженер В., — мушу сказати, що не можу відмовити вашій концепції в деякій правдивости, але лише в деякій. Я погоджуюсь, що «експерименти», про які говорили ви, створили цілий прошарок отих «нових, сталінських людей». Але ж основну масу підсовєтських народів ці експерименти не спотворили, і вона зберегла в собі все те здорове, що визначає справжню людину. Я глибоко переконаний — та це й цілком об'єктивно доводять факти, — що в усьому тому, що сталось, винні саме оті сталінські ублюдки. Це ж ті саме «новые сталинские люди» поклали початок хаосові, що утворився з першого ж дня війни. Це ж вони в тваринному жаху вже в тиждень після початку війни почали панічно вивозити свої родини та майно на схід. Це ж з їхнього — вищих керівників — наказу на десятий день від початку війни в Києві, за п'ятьсот кілометрів від фронту, почали палити архіви — до високоцінних технічних проєктів і грошових бухгальтерських документів включно — та гарячково евакуювати партійні заклади і фабрики. Це ж із їхнього наказу на чотирнадцятий день після початку війни було закрито всі установи та підприємства, а робітників та службовців звільнено. Це ж вони почали ту, не викликану обставинами, паніку — вони своїми діями проголосили ніде не написаний, але загальновідомий клич: «спасайся…», а населення, дивлячись на все те, і собі сказало: «Ну, то й я ж не хочу офірувати за вас свого життя»…
Все сталось, як ви знаєте, з блискавичною швидкістю. Відомий клич — «бить врага на его же территории», — як виявилось, не мав під собою жадного ґрунту. Вся «потуга» совєтських армій, для озброєння й вишколення яких впродовж двадцяти років не доїдали, а то й вимирали з голоду та перенапруження народи СССР, розлетілась, як дим, при першій зустрічі з ворогом. Якось організувати чи орієнтувати громадську думку в умовах існуючого терору не було жадної можливости, та й часу не було: події налетіли, як буря… Отже, кажу ще раз, населення, спостерігаючи цей тваринний жах, цю ганебну паніку більших і малих керівників, зробило свої висновки стихійно. Ті «висновки» ви мали можливість спостерігати в 1941 р.».
З свого боку я дозволю собі лише сказати, що коли б люди, які поділяють погляд, висловлений лікарем А., були праві, коли б справді народи, які населяють СССР, було доведено тими експериментами до такого безмежного падіння, то чи можна знайти більш переконуючий арґумент для винесення присуду над системою, за якої можливий такий глибокий розклад суспільства. Та, на щастя, як нашого народу, так і всього людства, це нове «соціялістичне суспільство» існує переважно в уяві кремлівських можновладців, лише на сторінках совєтської преси та в ухвалах різних пленумів. На щастя, оті потвори, оті ублюдки московсько–большевицьких експериментів, у яких спільного з людиною є лише те, що вони, подібно до людей, ходять на двох, а не на чотирьох ногах, складають лише одиниці і у всякому випадку кількість їх не перевищує кількох відсотків від усього населення СССР.
Отже, це друге пояснення само собою повинне відпасти, як цілком безпідставне, не поважне, і залишається перше й єдиноможливе, а саме: безмірно змучені соціялістичними експериментами, в розпачі, в
