Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Випадків такого ставлення до своїх командирів було дуже багато. Наприклад, у Вешенському районі, біля хутора Горохове, на початку серпня 1942 р. начальник штабу 828–го піхотного полку Вишневецький повертався з командного пункту до штабу полку. Віддаль — коло двох кілометрів, в тому числі коло 400–500 метрів ліском. До штабу полку примчав кінь, на ньому, якось зачепившись ногами за стремено й рукою за уздечку, лежав начальник штабу полку Вишневецький із розпоротим животом, в грудях стирчав кинджал. Цей начальник штабу, колишній чекіст, був винятково жорстока людина, нестриманий садист, який не одному червоноармійцеві прострілив голову за якісь дрібниці, за «провини», які існували тільки в хворобливій уяві того «начштабу».
Недавно довелось мені читати спогади колишнього совєтського офіцера, який утік до західньої зони окупації вже по закінченні війни. Автор констатує, що «…на першому етапі війни населення «охоче» зустрічало німців, помилково вважаючи їх за освободителів від сталінського жаху…»[101]
Там же автор, між іншим, каже, що совєтське командування «здавало» в полон неозброєних червоноармійців. Робилося це, мовляв, для того, щоб здезорієнтувати ворога, щоб викликати в нього враження, ніби совєтські армії розбито, ніби вони не мають озброєння і щоб у такий спосіб заманити ворога вглиб Совєтського Союзу.[102]
Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку «залізної заслони», чули ми тільки хвалебні гімни «неперевершеному стратегові» та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям — ватажкам «партизанських загонів». На Заході, по цей бік «заслони», оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така «плянова здача» в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію «заманити» ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, — цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді «отечественной войны 1812 года»[103] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула «бить врага на єго территории» закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки «здачі» в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування «здало» в полон «пляновим» порядком п'ять–шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто–густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати «пляновою» здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до «рідного Сталіна». Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне — бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою «множника», що про нього казав Л. Толстой.
Так само навряд чи можна застосувати теорію «плянової» здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих — Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших — операцій 1941 р.
Ось іще одно свідчення про «зраду батьківщини» — це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер «кається» в своїх гріхах:
«Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во–первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ».
А далі цей сталінський сановник каже, що найжахливіше було навіть не те, а:
«…оказалось, что
