Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

На вимогу штабу нашої дивізії, з 5–ї резервової армії було надіслано поповнення: спочатку 3.700 чоловік, а далі ще 4.500. Ті поповнення, що їх прозвали «ряба дивізія»,[98] складалися з людей, що не мали жадної військової виучки. Одягнені вони були в жахливе лахміття — у відомих сибірських ушанках, солом'яних капелюхах, в постолах, в тяжких зимових валянках, а то й просто босі. Як довідались ми потім, до 5–ї резервової дивізії їх привезли десь із Сибіру — це були переважно українці та кубанці–засланці з різних концентраційних таборів так званого «Сєвлага».[99] Десь у квітні–травні, як оповідали вояки «рябої дивізії», їм було запропоновано «іскупіть свою вину перед родіной». Хто піде на фронт — тому обіцяли по війні простити всі «провини». Правда, брали не всіх: найбільш тяжких «ворогів» та, зокрема, засланців–інтеліґентів не брали до війська.

Не дивлячись на те, що від ворога тепер відділяв нас Дон — правда, прибережні хутори по кілька разів переходили з рук до рук, — перехід до ворога не припинявся. Від того ж Начпрода дивізії я знав, що в серпні, наприклад, кількість людей у дивізії щоденно зменшувалась на 200–300 чоловік, хоч втрат убитими й пораненими було дуже мало. Біля човнів, що були приховані в кущах, ставилась варта, проте часто–густо люди зникали разом із вартовими, хоч до варти й призначались люди більш–менш певні. Такий човен іноді перевозив за ніч через Дін — до ворога — кілька партій червоноармійців і ранком стояв на своєму місці, щоб послужити людям наступної ночі.

Виключної уваги заслуговує випадок, який стався в останніх днях липня. Це — один із яскравих прикладів сталінської «заботи о человєке» та «чулого» ставлення до червоного бійця, захисника «соціялістичної батьківщини». 27 липня командування вирішило атакувати шлях, по якому рухались німецькі транспорти в напрямку Сталінграда. Біля станції Вешенської було переправлено через Дін батальйон піхоти, здається, 823–го полку, який і повів наступ на цю дорогу. Наступ був невдалий. Німці кинули десять танків, що впродовж півгодини майже знищили цей батальйон. Після бою німецькі танки відійшли на лінію дороги на Сталінград. На ранок повернулось десь коло 150 бійців, решта — більш ніж 700 бійців — не повернулись. Це нікого не схвилювало — де вони, що з ними сталось, — ніхто не поцікавився довідатись. Ні спроб розшукати їх, ні спроб підібрати ранених не було зроблено. Про них просто забули. 29 липня мене з групою бійців та політруком вирядили розвідати, чи є в ближчому хуторі ворог. Переправившись через річку, ми залишили бійців на березі і вдвох із політруком рушили в напрямку до того хутора, але обхідною дорогою — поміж кущами. Недалеко від хутора ми спустились у невеличку долину, переповнену трупами червоноармійців, між якими, мабуть, двадцять відсотків були ще живі. Всюди кружляли хмари великих зелених мух. Стояв жахливий сморід. Поруч із нами молодий червоноармієць із розідраним животом, з якого звисали кишки, вкриті зеленими мухами, тихо стогнав і прохав добити його. Недалеко від нього лежав другий, середніх літ чоловік із розтрощеними ногами (очевидно, потрапив під танк) і також ворушив устами, намагаючись щось сказати. Безмежно схвильовані, ми повернулись назад і зараз же пішли до начальника штабу дивізії та розповіли про забутих бійців. Начштабу сказав, що він тепер не має часу — мусить кудись їхати, але що він увечері повернеться назад і пішле когось перевірити… І це тоді, коли ці поранені вже два дні лежали, забуті своїми командирами, без будь–якої допомоги, під пекучим липневим сонцем.

Бачачи повну безнадійність щось зробити через штаб дивізії, я пішов до командира 823–го полку і розповів йому про те, що бачив. Цей поставився більш людяно: вислав санітарну команду з 20 чоловік з наказом розшукати ще живих. Пізно ввечері команда повернулась, привізши з собою лише… 15 поранених — «декого з цілком безнадійних добили…, решта — мертві», — казали вони. Всіх тих 600—700 трупів залишили лежати без похорону, хоч були усі можливості зробити це».

Такі й подібні оповідання я чув від багатьох колишніх червоноармійців і совєтських офіцерів як ще на батьківщині, так і тут, уже на еміґрації.

Добровільний перехід червоноармійців, а іноді й офіцерів до ворога відбувався і в 1942 році, хоч і дещо в меншій мірі, ніж у році 1941–му. Для того, щоб перешкодити масовому переходові до ворога в полон, вживалося найрізноманітніших заходів.