Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

біля нашого села, від того часу, коли німці наблизились до села на початку серпня, до часу, коли село було зайняте німцями, включаючи й втрати при цих двох наступальних операціях, про які я згадував вище, складали, мабуть, коло 200–250 чоловік вбитими та 50 червоноармійців, що залишилися в селі, переодягнувшись або скинувши військову уніформу, під час переходу села в руки німців. З них понад двадцять людей я зустрічав, як я вже казав раніше, і особисто з ними розмовляв.

Які втрати мала німецька частина до вступу в наше село, я не знаю. В день, коли німці зайняли село, убито двох німецьких вояків. В ближчих двох селах, на захід, було ще п'ять могил німецьких вояків. За чотири тижні жахливого бомбардування села большевиками з лівого берега німці не мали втрат убитими. Чи мали поранених — не знаю.

Місцеве населення втратило за ці чотири тижні вбитими п'ять дорослих і четверо дітей; також убито дві–три корови, штук десять свиней і спалено коло 200 будівель. Незначна кількість убитих серед місцевого населення пояснюється тим, що більшість населення за весь час боїв жила в кручах, у добрих сховищах, або в суміжних селах. Після закінчення боїв у селі було лише дві могили німців, що загинули в день штурму нашого села. На могилах стояли, так відомі в Україні, білі березові хрести з іменами поляглих. Припустити, що було ще більше вбитих за ці чотири тижні бомбардувань, ледве чи можна. Адже відомо, як німці піклувалися своїми вбитими, як дбайливо були впорядковані всі їхні могили. Пізніше, вже в 1942 році, мені доводилось бачити, як спеціяльні авта об'їздили села, розшукуючи могили поляглих, упорядковуючи їх та поправляючи хрести й написи на них.

Нарешті, якщо не помиляюсь, 20 вересня ввечері стрілянина урвалась раніше, ніж звичайно. Останні три тяжкі набої вибухли в центрі села десь в четвертій–п'ятій годині вечора. Один із тих набоїв убив жінку й малу дитину, другий знищив майже половину нашого дачного будинку. Коли ми поверталися з поля додому, було незвичайно тихо.

На ранок стали ширитись чутки, що большевики відступили та що Київ узяли німці. Ці чутки скоро підтвердились: з лівого берега Дніпра після півдня було доставлено першу партію полонених червоноармійців — десь коло п'ятдесяти осіб. Уже зовсім увечері приведено ще партію полонених — коло 200–300 чоловік. Всіх їх розміщено в школі.

Один, чепурно одягнений, без військових ознак полонений підійшов до мене. Він сказав, що знає мене з Києва — зустрічав мене ранками, ідучи на роботу. Він просив зайти до його дружини, що жила, як виявилось, недалеко від нашого будинку, і передати їй, що він живий, але що він зараз не може вернутись додому, а піде, як тільки його звільнять із полону, до своїх батьків у Білу Церкву. Був він стриманий, говорив мало й обережно. З того всього я зрозумів, що він, очевидно, не міг іти додому, де його знали сусіди, мабуть, як члена партії або офіцера.

Пізно вночі з'явилось п'ять величезних вантажних авт, яких мені до того ніколи не доводилось бачити. Їхали вони з засвіченими фарами в напрямку з Києва. З ними прибув загін словаків. Німці відійшли десь на лівий берег. Вранці полонених вишикували в дворі школи й, відпустивши чоловік з п'ятдесят, які назвали себе селянами з навколішніх сіл, повели десь на захід.[94] Охорони на якихось триста полонених — п'ять словацьких вояків.

Натовп людей завжди оточував вояків–словаків.[95] Були це все огрядні юнаки, добре одягнені. Вони охоче вступали в розмови й розповідали про те, як живуть у них робітники, селяни, інтеліґенція, скільки й чого може купити кожен із них за свій місячний заробіток. Розповідали, що в них майже кожний селянин та робітник має радіоприймача, ровер, три–чотири вбрання. Що кожний громадянин може працювати там, де він хоче, — в сільському господарстві чи десь у місті, та коли йому щось не до вподоби, він вільно може переїхати до іншого міста чи села або перейти на роботу до іншої фабрики. Селяни слухали захоплено, часом недовірливо похитуючи головами, про таке, як на нашу совєтську мірку, казкове життя. І в тому недовірливому похитуванні голів немає нічого дивного: люди, особливо молодші, що виросли за совєтських часів, не могли уявити собі взагалі, що таке життя можливе, що так живуть люди в тому «буржуазному пеклі», про страхіття якого двадцять п'ять років безнастанно розповідали різні совєтські аґітатори й газети та щодня твердили дітям у школі й писали у шкільних підручниках.

Другого дня перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400–500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки — люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у «мішку». Київську групу військ, що складалася