Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
До вечора ми викопали «чудову» нору, вистелили її гіллям та соломою і… зажили в новому мешканні. На Пречисту, себто 28 серпня, в десятій годині вранці большевики підняли жахливу стрілянину й, на наше вже «щастя», саме по нашій кручі, за якою, десь за півкілометра, стояла німецька батерія. Нашу кручу буквально було залито тяжкими стрільнами.
Таке «печерне» життя довелось нам вести цілих чотирнадцять днів. Вийти до села було майже неможливо, бо большевики досить сумлінно виконували свою обіцянку: «Вот подождітє ужо, каґда село займут нємци, ми сдєлаєм блін с вашіх Стаєк». Коли затихала стрілянина, виповзали всі на гору, щоб викопати в сумежних городах картоплі або струсити слив. Тим і живились.
Здається, 8–го вересня, коли те «печерне» життя безмірно надокучило, пішли дощі, та й моя дружина щось розхворілась — вирішили ми з деким із наших сусідів перебратись до села, додому. Тим більше, що по частині села, де була наша дача, тепер стріляли якось менше. З нашим найближчим сусідом ми зробили добрячий окіп. Перекрили його товстенними дубовими брусами й метровим насипом. Крім того, окіп наш був закритий зі сходу доброю рубленою хатою.
Чи то люди звикли вже до цієї безнастанної стрілянини, чи, може, перемогло почуття свого родинного й громадського обов'язку, але якось враз, стихійно, все село посунуло в поле — збирати врожай. Надворі вже вересень, хліба стоять у полі здебільшого на корні, а дома ні зернини. Було заявлено, що зібраний хліб буде поділено між усіма мешканцями села. Німецьке командування не боронило збирати врожай.
Другого дня, налагодивши косу, пішов у поле і я. В полі було «все село» — навіть більше, ніж «усе». Косити вийшло все чоловіче населення, яке, до речі, майже наполовину складалося з наших сільських дезертирів, себто людей, яких було покликано до армії і яким пощастило всякими способами переховатись до приходу до села німців. Було також багато людей цілком нових — це дезертири–червоноармійці; з них чоловіка до двадцяти, як я потім дізнався, належали до частини, що обороняла наш сектор фронту. Ці вправні захисники «соціялістичної батьківщини» в останню хвилину використали оті самі «цивільні» піджачки, за якими так ганялися свого часу. Між цими несподіваними косарями було чоловік вісім москалів, два чи три сибіряки, два грузини, з якими мені довелося зустрічатись і розмовляти, решта — українці. Одним словом, ми мали ще один яскравий доказ «ентузіязму» «совєтського народу». Тут ще раз можна було пересвідчитись, як «всколихнулась» країна.[93]
Через кілька днів я мав нагоду ще раз спостерігати сталінський наказ від 3.VII. в дії, але на цей раз в іншій формі.
На роботу в поле виходили ми, звичайно, як у нас кажуть, «світком» — поки ще не зійшло сонце. Бо вже зі сходом сонця большевики починали обстріл з–за Дніпра й особливо ретельно обстрілювали шляхи, що ведуть із села на південний захід, де лежали поля з озиминою. Пізніше вогонь переносився частково по середині села й по прибережній смузі, а частково по полях. Такий же обстріл повторювався і ввечері. Не берусь твердити, чи стріляли, щоб перешкодити збиранню врожаю, чи до того були якісь інші міркування. Десь на третій день, як почався збір збіжжя, над полем показалось кілька большевицьких літаків — «ястребків», і почали обстрілювати косарів і женців. Більшість поховалась під покоси, група з двадцять людей кинулась до невеличкого гайка. Один із «ястребків» відділився в напрямку цієї групи й зацокотів кулеметом. Не вбив нікого.
Такі привітання повторювались чотири рази. Проте люди скоро призвичаїлись: одяг брали темний; як тільки побачать «сталінських соколів» — ховалися під покоси. Але гарматна стрілянина докучала нам таки добре: вертаючись з поля, доводилось півтора кілометра йти зоною досить інтенсивного вогню.
Коли поглянути на тисячі воронок від розривів гарматних набоїв, що їх так рясно розкидано по городах, левадах та пустирях, де ніколи не могло бути німців, мимоволі напрошується думка, що цей шалений щоденний гарматний обстріл був тільки на те, щоб мати змогу ввечері повідомити вище командування, що, мовляв, сьогодні — інтенсивний гарматний бій, витрачено, скажемо, триста набоїв. Бо поза тим ніяких інших ефектів не було: німецьке військо за весь той місяць не мало на цій ділянці фронту жадних втрат. Та й було тут того війська дуже мало: після опанування Правобережжя значна частина німецьких військ кудись відійшла, залишивши буквально жменьку піхоти, два–три десятки мінометів та десь коло двох–трьох батарій артилерії. Треба також сказати, що німці дуже рідко відповідали на щоденний шалений вогонь большевиків.
Здається, другого дня після вступу німців до нашого села десь далеко в лісі на лівому березі Дніпра большевики підняли аеростат, очевидно, дня кореґування гарматного вогню. Совєтське військо відтепер було розташоване на дніпрянській лівобережній низині, що на десятки кілометрів простягалася вглиб Полтавщини. Німці ж посідали позиції по високому Правобережжі. За півтори–дві години аеростата того знищили німецькі літаки. Впродовж наступного місяця боїв на Дніпрі мені вже не доводилось бачити таких аеростатів, як також не доводилось спостерігати, щоб совєтські літаки будь–коли брали участь у кореґуванні гарматного вогню; отже, щоденну гарматну стрілянину за весь цей місяць вели большевики наосліп. Наслідки такої стрілянини цілком стверджують таке припущення.
Втрати совєтських військових частин, які обороняли позиції
