Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

штаб, а також піхотні окопи за селом і переправу через Дніпро буквально засипано мінами. Одна з мін потрапила в наш «дачний» будинок і дуже пошкодила його. Друга розірвалась на півтора метра перед нашим бункром і заповнила його газом і пилом. Нарешті, гарматна й мінометна стрілянина стала стихати, але натомість почулась зовсім недалеко тріскотня автоматів. Виглянувши з окопу, ми побачили, що всюди рухаються німці з автоматами.

Страх за доньку, яка залишилась там, над Дніпром у льоху, зріс до крайньої міри. До цього часу ми не дуже турбувались за неї, бо вона була в доброму сховищі й під добрим доглядом. Але тут згадались оповідання про жахливу поведінку німців з населенням та звірства СС–ів.[80] Іти зараз через усе село, коли йде ще «очистка» села від червоноармійців, та ще чоловікові, одягнутому не по–селянському, як я, було неможливо. Але ж там, біля Дніпра, донька.

Мою стареньку ніяк не можна назвати відважною, сміливою жінкою, та тривога за долю дитини була більше від страхіття бою. Не вагаючись, вона вирішила йти через усе село до нашого льоху. Не дивлячись на те, що большевицька артилерія почала особливо інтенсивний обстріл центру села, дружина, захопивши з собою дівчатко років десяти, що також було з того наддніпрянського району і ввесь час плакало: «до ма–а–а–те–рі», пішла до доньки.

Я залишився з гуртом людей у нашому окопі. За десять хвилин до окопу підійшли два німецькі вояки уже без касок і карабінів, але з пістолями й ґранатами, у розіпнятих блюзах — було досить жарко. Звеліли нам вийти. Мені, як не схожому на інших селян ні по вигляду, ні по одягу, наказали йти за ними. Зі мною було ще двоє: один сусідський хлопчина, «дезертир», якого знайшли десь у льоху, та ще один, літній чоловік із другого краю села, якого впіймано десь на городах.

Привели нас до сільської їдальні. Тут були два німецькі офіцери: один старший чоловік, другий — юнак та з десять вояків. Командир сидів босий і мив у холодній воді ноги. Решта — хто вмивався, хто чистив зуби. Стали питати. Розказав, хто я, звідки, чого саме тут, де мій дім і де родина. Задовольнились, відпустили. Коли я виходив, мене дігнав молодий офіцер і запитав, чи немає в мене цукру. Я сказав, що цукор є, але там — біля Дніпра, де моя родина. Мені дали провожатого й просили передати цукру. Коли я йшов селом, то, якщо не рахувати неймовірного грюкоту большевицької артилерії, в селі все було вже спокійно — німецькі вояки біля хат умивались, чистились.

Дві маленькі гармати, що стояли біля церкви, ритмічно пострілювали, очевидно, пристрілюючись до чогось. Від німецького штабу, себто їдальні, куди водили мене, лежав просто на землі телефонний провід десь у напрямку наддніпрянських гір. Останніх метрів двісті до нашого льоху треба було пройти по відкритій дорозі, що її добре видно з Задніпров'я. Мій провожатий, що йшов слідом за мною з пістолем напоготові, запропонував мені шукати іншого шляху. Ми пішли в обхід глибокою кручею і, прорачкувавши останніх метрів сто на колінах, добрались до льоху. Дружина уже була тут, донька жива й здорова. Дали моєму провожатому скільки було цукру, і я хотів уже лізти до свого льоху. Але мій провожатий наказав мені вести його назад. Довелось іти знову майже через усе село, хоч большевицька артилерія, признатись, і псувала мені настрій. Офіцер подякував за цукор і, давши мені записку: «Ein Mann kommt zu seiner Familie» (Чоловік їде до своєї родини) відпустив. Ще раз довелося мені пройти півтора кілометра під тим шаленим огнем, що його надриваючись вели большевики по селу.

Розділ III. «Зрада Батьківщині»

«Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

(З анекдоти часів І–ої світової війни)

Як відомо, улюбленим персонажем так званих «совєтських» анекдотів є жид. Анекдота старих, як кажуть, дореволюційно–буржуазних часів була більш демократична і, крім жида, героями часто допускались також цигани, «кацап» і «хохол». Анекдота, що її я хочу розказати тут, має своїм героєм саме жида, молодого жида, який потрапив на фронт, щоб «умереть за родину». Оскільки стара Росія, з її «чертой оседлости», з її жидівськими погромами, була для жидівства, так би мовити, лише номінальною «родиною», нема нічого дивного, що російські жиди уникали попадати на фронт, а потрапивши туди — або влаштовувались у музикантській команді, або в той чи інший спосіб уникати того, щоб офірувати своє життя за чужу для них батьківщину.

Отож в анекдоті, яка до речі, не претендує на особливу ориґінальність, з добродушним солдатським гумором оповідалось, що молодий жид, потрапивши на фронт, і, очевидно, не маючи жадного наміру «умереть за родину», зразу ж забігав поміж солдатами, допитуючись:

— «Скажітє, ґдє здєсь плєн?»

Себто в який спосіб і де саме тут віддатися в полон.

Ця анекдота набула справжніх життєвих форм, так би мовити, прав громадянства серед захисників «соціялістичної батьківщини» за другої світової війни, або, як її охристила кремлівська кліка, «вєлікой атєчественной войни».[81] Треба визнати, що ні одна війна