Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

покинули Москву і виїхали в невідомому напрямку, а, мовляв, ви, бійці Червоної армії, даремно гинете в боях. Зміст листівок був різноманітним. Листівки розкидалися також над містами, селами. Органи НКВС та винищувальні батальйони слідкували, щоб населення не читало ці листівки, а здавало владі. Хто читав або переказував іншим їх зміст, часто зазнавав покарань аж до розстрілу. ">[74] де Гітлер закликає населення залишатись на місці та пособити в боротьбі проти Сталіна й комуністів. Там же він обіцяє скасувати колгоспи та передати землю селянам.

— Амба колхозам. Попанували, іроди! — закінчив він своє оповідання.

— Ну, братці, якщо герман іде, то, мабуть, і до нас прийде, а тим часом треба хлібець Божий не занапастити. Гайда косити! Ану, молодиці–в'язальниці — до роботи! — гукнув наш бриґадир.

Листівок, про які розповідав X., мені не довелося бачити самому. Натомість на початку серпня мені потрапила до рук інша листівка, також скинена німецькими літунами. Була вона надрукована безграмотно, російською мовою. В брутальному «похабному» віршику, розрахованому, очевидно, на «нового сталінського человека», розповідалось, як Ворошилов із своїми командирами втікає від німців.

Чергового дня грюкіт канонади ще посилився. Вслухаються люди, хрестяться, і радість на обличчях змінює сум:

— Там же десь наші діти…

Під час роботи в полі я мав можливість спостерігати «ентузіязм» українського народу — за ці дні довелося мені побачити, буквально кажучи, сотні так званих дезертирів, усе це межами, балками пробиралося до рідних сіл. Тут і дезертири з війська, і мобілізовані резервісти, і ті, що втікають із окопних робіт. Ідуть поодинці, ідуть гуртками… Ось прямує до косарів дядько, з ним два хлопчики. Здоровкається.

— Чи не знайдеться у вас, люди добрі, якийсь шматок хліба — зовсім пристали мої козаки, голодні, сердешні. Ось уже з тиждень волочусь я з ними, разом уночі й через Дніпро перевозились. Цей, старшенький, мого сусіда синок, а той — із Кагарлицької Слободи…

— Ой, чоловіче, — озвався хтось із наших косарів, — мабуть, вам не дійти додому: чуєте, як «співають» десь там біля ваших сіл?

— Е, Бог милостивий: добились майже від Полтави сюди, не оставить Він і тут.

Наскидали, що знайшлося, в косарських торбах, — хліба, огірків.

«Козаки–дезертири», яких було вивезено, чи то пак, пішки виведено з якоюсь, уже не пам'ятаю, ремісничою школою, їдять на весь рот, по–дитячому заглядають у вічі дорослим…

В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач–матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта — чоловіка 10–15 матросів.

Десь на початку серпня, точно не пригадаю, я з своєю донькою пішов до школи, що була поблизу від нашого будинку. Тільки–но вступили ми до шкільного двору, як почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п'ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той «караул» (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські «безкозирки» та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з–під капусти. Зрозумівши, що «бою» не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п'ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п'ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але… такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей «караул» та з ним десятків зо два піхотинців.

Це — не єдина ілюстрація «воєнной організації» захисників нашого села.

Одного вечора зчинилася враз сильна канонада: била совєтська артилерія десь у напрямку південної царини села. За годину справа вияснилася. Вартовий на школі помітив, що по дорозі від Ржищева до нашого села рухається група танків. Про це передано телефоном, враз певний сектор дороги вкрито вибухами стрілєн — і мусі не пролетіти, не то що танкові пройти. На щастя, отих «танків», вони були вже приблизно на триста–чотириста метрів від цієї страшної зони. Перелякані «танки», задихавшись, але не кидаючи своєї ноші, влетіли в село і… все обійшлося щасливо. Один із тих «танків», наша сусідка Б., відпочивши, розповіла, що вона та ще чотири молодиці пішли на поле по віку, що стояла в копах, «бо ж нічого дітям зварити». Виглядали вони справді, мабуть, як танки, бо кожна молодиця брала вже стільки снопів, скільки сили було нести. Як би там не було, але, на щастя цих «танків», вартовий, даючи координати місця знаходження їх, не врахував часу, потрібного на те, щоб зателефонувати. Я вже казав, що вартовий стояв на даху школи, на «вишці». Такі «вишки» свого часу, за приписом «Осоавіяхему»,[75] було побудовано на всіх високих будинках. Телефон містився на другому поверсі. Перенести телефон десь ближче до вартового нікому і в голову не прийшло. Отож поки цей вартовий зліз із «вишки» та дійшов до слухового вікна в даху, та зліз на горище, та поміж кроквами й балками дійшов до сходів, та збіг на другий поверх стрімкими дерев'яними східцями, та зателефонував, а також поки вартовий офіцер віддав розпорядження, то… передані координати вже застаріли.