Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

«Атєчественною» вона може бути названа хіба тому, що кремлівські червоні імперіялісти, використавши сприятливі обставини, які утворилися для них зусиллями гітлерівських посіпак та — нема чого гріха таїти — декого з західніх політиків, розпростерли свої пазурі від Курильських островів до Штетіна та Адріятського моря та ще хіба тому, що коштувала ця війна тій збиранині народів, що його називають СССР, за різними обчисленнями, десь коло 15–20 мільйонів убитими та військовополоненими.[82] Значна кількість із цих останніх умерла в жахливих німецьких таборах в Україні взимку 1941 року та в концентраційних таборах Німеччини. Решта ж військовополонених по закінченні війни, після того, як їх було «просіяно» через досить таки густеньке сито НКВД — цього невсипущого сторожа «страни победівшего соціалізма», і тепер покутує свій «гріх» в ще більш жахливих робочих таборах, чи більш правдиво — в таборах смерти Колими, Мурманська та взагалі десь за Уралом та за Полярним колом.

Я вважаю, що не треба соромливо замовчувати того, що перед початком і в першім році війни симпатії як українського, так і інших народів СССР були цілком на боці ворога большевиків — німців. Те, що було, того ні приховати, ні замовчати не можна, та й не треба замовчувати.[83] Отже, краще про це сказати одверто. Треба лише зрозуміти, що зробило можливими такі явища, що їх сталінська кліка кваліфікувала словом «зрада» — «ізмєна родінє». Але явище це більш складне, й епітет «ізмєннікі родинє» його не може опреділити. «Изменников» може бути десять, вісімнадцять, тисяча, нарешті кілька тисяч, але десятки, а то й сотні тисяч і десятки мільйонів «ізменніков» — це вже щось інше. Це вже примушує спинитись над цим явищем більш докладно, щоб глибше його зрозуміти — хто, зрештою, «зрадники»: сто вісімдесят мільйонів «безпартійних большевиків» чи купка узурпаторів, що засіла в Кремлі й з упертістю маніяків, з нечуваною жорстокістю провадить свої криваві експерименти. На мій погляд та на погляд усіх нормальних, безсторонніх людей, відповідь тут ясна.

Тут, на еміґрації, із численних розмов із такими ж, як і я сам, кому пощастило вирватись із того чадного концтабору, я переконався, що такі «зрадницькі» настрої були властиві не тільки населенню України, але також і більшості народів Союзу — латишам, литовцям, естонцям, білорусам, козакам — кубанським та донським, — казахстанцям, кавказцям та росіянам. Представників усіх цих національностей тепер можна бачити по всіх закутках Західньої Европи.[84]

Чим же ще, як не наявністю цих симпатій, як не бажанням за всяку ціну позбутись осоружної московської опіки, можна пояснити те, що впродовж першого півріччя війни піддалося німцям у полон десь коло 6.000.000 червоноармійців? За точність цифри не ручусь — беру з пам'яті те, що мені доводилось читати й чути в 1941–42 роках. Та точність цифри тут і непотрібна — чи п'ять чи шість мільйонів — зрештою, справи не вирішує. Чим пояснити те, що, скажемо, під Києвом під час відомого київського «оточення» було взято в полон коло 700.000; під Уманню, Смоленськом та в інших відомих пунктах число полонених досягало кількох сот тисяч у кожному окремому випадку? Невже тільки бездарністю совєтського