Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Нас, підсовєтських людей, обіймав жах, коли в роках 1941–45 ми читали про зворушливу єдність західніх альянтів з червоною Москвою, хоч ми вже в тому часі знали справжню ціну гітлерівських «визволителів». Ми ніяк не могли збагнути, як то такі великі мужі так безоглядно здаються на облудні запевнення кремлівського володаря. Щоправда, ми мали добрий досвід, якого бракувало цим державним мужам. Ми знали вже справжню природу сталінської «щирости», знали його «соціялістичну» практику, його «крок назад», щоб зробити потім «два кроки вперед». За цю двадцятип'ятирічну науку ми заплатили ріками крови, морем страждань.

Той, хто задумав би засуджувати підсовєтські народи за їхній «гріх», за їхню прихильність до німецьких «визволителів» на початку війни в 1941 році, хай не поспішає з винесенням суворого присуду, хай раніше подумає й добре зважить усе те, що сталось за останніх тридцять років.

Осудити легко, зрозуміти ж тяжче.

Що зробив західній світ, щоб пособити двом сотням мільйонів людей у тих тяжких роках, коли одна шоста частина світу тонула в крові своїх кращих синів, коли з–за того «Китайського муру» чи «залізної заслони», як кажуть тепер, линули зойки мільйонів борців за волю людства, що конали в хижих пазурях червоного Кремля? Гірку правду неприємно слухати, але світ мусить почути цю правду.

Лише тепер, відчувши на собі холодні, огидні пазурі червоного спрута, світ нібито починає розуміти нас… Добрий час!… Ще не пізно!…

«Ой, горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі».

27 вересня вирішив я сходити до Києва — довідатись додому. Зі мною пішов ще учитель К… та мій недалекий сусіда Г…, що до війни працював у майстернях Київського пароплавства та, подібно до інших, дезертував із армії.

Ще від Трипілля ми побачили над Києвом величезні хмари диму: кажуть — горить Київ. Уже недалеко від Києва, в Підгірцях, п. Г… зустрів свого приятеля, що працював у пожежниках десь на Печерську. Він розповів нам, що два дні тому в Києві почали вибухати міни, що їх заложили були большевики під значною кількістю будівель у центрі міста, що міни, очевидно, обладнані годинниковими механізмами; що першим вибухнув п'ятиповерховий будинок на розі Хрещатика й Прорізної вулиці, де містився якийсь німецький штаб, і що в тому будинку загинуло дуже багато людей, в тому числі німців — визначних офіцерів. Вся центральна частина міста горить. Щодня вибухають нові й нові будівлі, через що не вдається припинити пожежі. Силу людей забирають, щоб гасити пожежі. Мої попутники побоялись іти до Києва й повернулися назад. Я ж мусів іти — там наші близькі та всі наші достатки.

Надвечір другого дня я входив у Київ. Значних руїн не видно — все як і колись. Людей на вулицях мало. До центру міста не пропускала застава. На Маріїнсько–Благовіщенській (Саксаганського) вулиці я побачив на стінах великі друковані оголошення. В них пропонувалося всім жидам завтра (якщо мене не зрадила пам'ять), 29 вересня, з'явитись до так званого урочища «Бабин Яр», біля Лук'янівського грабовища.[114] При чому жидам пропонували мати з собою теплий зимовий одяг та всі свої цінності. Там же було попередження, що хто не з'явиться на цей збірний пункт — буде розстріляний.

Дома я застав усе в порядку: сусіди живі, наша кімната ціла, всі речі на місці. Вранці в сьомій годині я був уже у своїх рідних. Не дивлячись на ранній час, я застав там кількох родичів та знайомих, що жили у віддаленій частині міста, між ними кілька жидів.[115] Тут же був наш добрий знайомий, п. Райзман, з дружиною. Цей старий, шістдесят п'ять років, жид добре знався з моїм покійним батьком ще до революції. Мав він тоді, здається, свою невеличку торгівлю. За совєтської влади він був кустарем–одинаком: варив і якось збував пасту до взуття. Цей п. Райзман завжди був ворожо наставлений проти совєтської влади. Тепер він дуже обурювався проти «єтих босяков», як він завжди величав совєтську верхівку.

— Це справа «этих босяков», — казав він, — це вони вирішили зробити нам, саме нам — жидам — останню «ґадость». Не будь цих жахливих вибухів, німці нас не зачепили б…[116]

Згаданий вище наказ хвилював не тільки жидівське населення, а й решту киян, що у своїй масі вірили у визвольну місію німецьких армій. Чого хочуть німці від населення? Чи не думають вони масово обвинувачувати населення в симпатіях до комуністичної Москви? Що буде там, на збірному пункті, і чому саме в Бабиному Яру, а не на двірці? Куди думають німці вивезти таку масу людей? Адже мова йде про якусь сотню тисяч київського населення. Мабуть, десь далеко, бо наказано було взяти з собою теплий зимовий одяг. Про те, щоб сховатись, не з'явитись на