Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

звичайно, Мазепа, він же - «ворог вітчиз­ни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва - це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу україн­ського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» - це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегірис­та й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).

Мы вспомнили прекрасно старину;

Через Кавказ мы пушки перемчали;

В один удар мы кончили войну,

И Арарат, и мир, и славу взяли.

И русский в том краю, где был

Утешен мир дугой завета,

Свои знамена утвердил

Над древней колыбелью света.

Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що «в один удар» ота безмежно далека й безмежно чужа «древняя колыбель света» стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що «в один удар» порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися одна­ково — чужа земля повинна належати їм за природою менталь­ності й за силою зброї, й лише тепер «русскоязычное население» тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої пра­ва людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі «песни беженцев». «И Арарат, и мир, и славу взяли», тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI. Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини ма­ють бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського «Петр Великий. Дело» читаємо: «Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замыс­лы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обеща­ние, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное на­правление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию.

Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черным морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Это стремление к расширению было вполне естест­венно в «молодом и сильном народе; но его напрасно идеали­зировали и драматизировали впоследствии, называя «делом объединения». Правда, все народы во все времена заявляли при­тязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохра­нил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды».

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справед­ливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих без­пардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: «ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию». Та ще оце: «расширение пределов родной страны за счет своих соседей». А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця «известная мера справедливости, логики и правды»! Атаки добре «известная», і ця її «известность» не минає з часом, як не минає характер «логики и правды».

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характери­зують ментальність російського полководця.

На стор. 305: «Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью «большой» войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся «малою» войною с вос­ставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государс­твенную независимость он видел в соответствии со своими мо­нархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями... сердито пи­сал Хвостову: «Там бы я в сорок дней кончил». Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства».

Хіба в Суворова, як і в Петра I, не та сама «известная мера справедливости, логики и правды»?!

На стор. 333: «Суворов стал было розмышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно».

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помил­ки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку - і завжди чомусь таких недосяжних - теплих морів, де б він утвердив свою «науку побеждать».

VII. Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчу­ває свої масштаби! - намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Хоч би й що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване «польське питання» розглядав не в контексті «інтересів Росії», а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, ска­жімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими понят­тями: що «ми» найсильніші, що війна освіжає повітря, що хрис­тиянство благословляє війни, що Константинополь повинен нале­жати «нам». А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейня­тися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен