Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей - «в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тира­нов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье». Ф. Достоєвський послідов­но й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само - над законами розвитку російського духу, утверджу­вав національну духовну самостійність «наших», помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших ви­явах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно - із народом російським, а як відбувало­ся це єднання колись і тепер - ми бачимо нині, з вищої сходин­ки історичної піраміди. Превалюючі над усім «інтереси Росії» не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому велико- росу-монархісту, і хай у його розумінні «інтересів Росії» знаходи­мо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найго­ловнішому: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Отож, відчуваючи ще й це покликання бути «слугою царю», переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає «вопро­сы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.». Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Кон­стантинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спон­танного й щирого співця «безодні» російського духу, він сам час­тина тієї «безодні», вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, «безодні», виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й май­бутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мис­лення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислен­ня щось додавало й додає до «всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользо­вании мира сего»? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособ­лює, але чи легше від того, скажімо... Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?

VIII. Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: «Она буяни­ла и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похме­лья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история обо­рачивалась сказкою... наша история, созданная нами, для нас жи­вущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История - половина наша, во всей тяжести этого слова».

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій мото­рошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман «Последний новик» - з часів Північ­ної війни, яку вела петровська «Россия молодая» за вихід до Бал­тійського моря.

Виявляється, агресія - це всього лиш пошук «виходу» до Балтійського моря, а цей «вихід» украй потрібний для «России молодой», щоб здобутися на «історію-матір» та «землю-матір», отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і не­обхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало «русскоязычное население» кіль­ка років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні «права людини» на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. «Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчиз­не. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностран­цами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, вид­нее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю».

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потуж­ний в історичного белетриста заряд національної гордості і на­ціонального самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іно­земців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу тери­торію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не при­шла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), від­чайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перс­пективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишаєть­ся, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й - ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! - не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломат- кою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корис­ливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літе­ратори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інте­ресів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мис­лителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи на­клепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «єдиная и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательних людей»), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между