Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Сприймати це можна як аксіому — і не тільки щодо одного народу. У передмові до «Братів Карамазових» автор заявляє про необхідність «объединить част­ности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи» російського буття. Розказуючи про Федора Павлови­ча Карамазова, письменник акцентує: «именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная». Підкреслено особлива, національна безтолковість — це вже з метафізичних «безодень» російського менталітету, з «мертвого дому» жорстокої дійсності, яку він спізнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федір Пав­лович проголошує: «А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию... то есть не Россию, а все эти по­роки... а пожалуй, что и Россию». Старець Зосима повчає в ро­мані: «...у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглу­шаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут». Петро Ілліч міркує в творі: «Напьются и поде­рутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за «устранюсь», «казню себя» — ничего не будет! Тысячу раз кри­чал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. «Пьян духом» — слог любят подлецы».

Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горілки, чи то без допомоги горілки, але — п'яний дух, і він потребує хмелю, п'яності, сп'яніння, інакше він уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцію, і як тільки звільнитись від неї, як повернутися до самого себе?

«Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закри­чала первая, чтоб ей дали вина. «Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться...» А далі — розгул, оргія, дикі пристрасті, циганщина, всілякі смертовбивства й кровопускання, злодійство. «Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом».

Оргія — вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії — для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійс­ність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотична збуджена психіка є як u всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче и весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається а ц ковито виключається...

Істинно, що в цілому народі - те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах — те й у цілому народі.

Не хотілося б, мабуть, говорити про російську історію як про оргію, але коли вдивишся в неї, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а він же далеко не один!), то ця ана­логія напрошується сама собою, і, будучи правильною настільки, наскільки може бути будь-яка аналогія, вона і унаочнює, і пояс­нює, і лякає — і не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складніші почуття, не без замилування, не без ідеалізації: «страданием своим русский человек как бы наслаждается»; «мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа»; «богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужа­сы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, ни­щета, бесчестность, безбожие».

Хто заперечить, що сказане не віддзеркалює наш нинішній день, який і Ф. Достоєвському, не тільки комуністу М. Хрущову, уявився світлим майбутнім, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?

Ефект мухомора...

1994

ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, АБО Ж Г. ДЕРЖАВІН: «ПОЛЯ И ГРАДЫ - СТАЛИ ГРОБЫ»

І. Князь П. Вяземський (1792- 1878) у своїй книзі «Фон-Візін» висловив міркування, цікаві й сьогодні. «Общество наше, граж­данственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долго­временными, постоянными, трудными заслугами в деле челове­чества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою за­няли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтав­ской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, по­бедные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей на­правление. Следующие эпохи, более или менее ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воин­ственный, сию торжественность, которая, может быть, в послед­ствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истин­ная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступе­ням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжест­венные оды были плодами его воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек... Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым. «Тебя Бога хвалим!» — была ода их воинственных пес­нопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора».

Цікаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованість мистецтва, літератури! Ось вам явна заангажованість у цілковитому блиску мілітаристського пафосу, причім дуже по-російському — й тільки по-російському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось відкривачем, коли глашатайствував: «Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо»? Попередників, усіля­ких одописців, у нього — цілі історичні лави, мало не з кожного рядка їхнього стирчать «колющий штык», бо ж — «гром победы раздавайся». Яке там «поприще образованности», які там «труд­ные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет», нам та нашій літературі подавай «завоевания», «войны блестящие», «громы полтавской победы», «дух воинственный», «воинствен­ную славу», «военное достоинство», «военные песнопения», ось що потрібно від своїх бардів для «народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым». Я буквально зациклююся на повторенні цитат, бо такі вони розкішні, стільки в них гордості й самозамилування, стільки щирої негації до «лучей просвещения» — й водночас так захоп­лено про «воинственное