Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

во мне силы, не попытаюсь ли загасить пламя? Что же это за пламень? Скажите вы мне: не тот ли, которым вы наполняетесь, когда пье­те вино и мед или иные безмерно, так что как-будто от какого огня выгораете?., в вас бесы ликуют и сатана торжествует в вас и радуется пьянству, чтимому вами; все будто богом неким захва­чены им, и детям своим вы велите поклоняться пьянству. И тот лишь считаете праздник славный, если лежат все, будто мертвые спьяну, как идолы, — с разверстыми ртами, но языками безглас­ными, с очами открытыми, но не видящими, с ногами, которые не могут ходить!., плоть лишь у пьяниц там, где должен быть дух... пьяница духа святого прогонит... пороков исполнен и не­чистот, пьяница ни о каком благе не помышляет... Я рыдаю и плачу оттого, что больше Христа вам угоден дьявол, ибо ему вы творите радость. Когда вы упьетесь, тогда вы блудите и скачете, кричите, поете и пляшете, и в дудки дудите, завидуете, пьете чуть свет, объедаетесь и упиваетесь, блюете и льстите, злопамятствуете, гневитесь, бранитесь, хулите и сердитесь, лжете, возноси­тесь, срамословите и кощунствуете, вопите и ссоритесь, море вам по колено, смеетесь, крадете, бьете, деретесь и праздносло­вите, о смерти не помните, спите много, обвиняете и порицаете, божитесь и укоряете, доносите... Да и плясунья жена — сатанина невеста, супруга дьяволу... Ведь ясно, что пьяного, смрадом рыга­ющего, Бог так же не любит... И совсем того не стыдящихся, но даже гордящихся!., предаетесь пьянству, которое идолов хуже... чем отличаетесь вы от неверных, когда напиваетесь до опьяне­ния?.. И говорите: «Тогда только праздник хорош, если на не­сколько дней мы упьемся!..» выплачьте, каясь в ваших излишес­твах, иначе закроется царство небесное... будут вас мучить бесконечное время в негасимом огне!»

Хіба ж прислухалися до ігумена Мойсея та до єпископа Гри­горія, до тисяч і тисяч інших єпископів, ігуменів, різних священ­нослужителів, заплакали й покаялися,— чи горять, як і горіли, в геєні огненній? Не прислухалися, не покаялися, горять — як і горіли. Й горітимуть. І річ у тому, що самі ж бо розпалюють той непогасний вогонь, про який так вражаюче мальовничо говорив єпископ Григорій ще у XII ст. І ні самі не беруться погасити, ні пастирі не в змозі погасити, бо ж була, бо ж постійно є оця бісівська необхідність пекельного полум'я, необхідність самопідпалювання, необхідність самоспалювання — і ця предковічна риса додає один з найвиразніших штрихів до народного портрета (вона і є джерелом жахливої енергії), додає до творення віковіч­ної садомазохістської колективної акції... «Тогда только праздник хорош, если на несколько дней мы упьемся!» Якби ж то хотілося тільки на кілька днів. А то ж хочеться відчувати життя не просто як свято, а життя може стати святом лише з допомогою випитої горілки, отож і хочеться пити усе своє життя, хочеться пити із століття у століття - і що там до всіляких моральних табу чи християнських заборон, коли їхня цінність - така ілюзорна, а цінність п'яного свята — цілком реальна, а вселенська цінність свого п'яного єства на цьому п'яному святі - ще реальніша, ще необхідніша, бо ж - гуляє душа, яка й здатна почуватися душею лише гуляючи!

І згадаймо Ф. Достоєвського: російська людина потребує ще й таких страждань - як самоочищення? І знову ж таки - яке вже тут самоочищення, а в такій філософії — на тлі століть і століть — чомусь бачиться лише філософія самовиправдання, коли, незважаючи ні на що — невситимо хочеться самозамилу­вання, самоідеалізації — і дозволю собі словотвір — самомесіан- ства, бо ж чомусь без цього ніяк не хочеться існувати просто та ясно, поряд з іншими, здавалося б, простими і ясними, не месіанського самопокликання й месіанського самозвеличення.

IX. У прекрасній тетралогії Ф. Абрамова «Брати й сестри» зустрічаємо Єгоршу-баляндрасника й шалапута, залицяльника й п'яницю, не позбавленого чоловічого шарму, не позбавленого і рис типової російської людини взагалі й особливо — колгоспної епохи. Побурлакувавши по світах, нарешті повертається в рідне Пекашине до друзів-алкашів. «...балачка на якийсь час пішла на суто чоловічий манір. Скрізь побував Єгорша, весь Сибір уздовж і впоперек об'їздив і жінок усяких перебрав — не злічити».

«—А сибірячки... вони як? З яких більше націїв? - уточню­вав запитання за запитанням Філя (він розхвилювався так, що заїкатися почав).

А всяких там націїв вистачає. І росіяни, і казахи, і чукчі, і корейці...

І ти це... — у Філі голос від заздрощів затремтів.

Еге, еге, це...»

А богобоязливому Овсію Мошкіну він у п'яному захваті роз­повідає: «Ух, скільки я цих жінок та дівок перебрав! У всі нації, у всі народи заліз. Таке собі завдання поставив, щоб усі взнати. Казаш­ки, німкені, корейки, якутки... Бухгалтерію треба заводити, щоб усіх перелічити... Одна святенниця мені на Сахаліні трапилася - ну стерво! Без молитви та без хреста на це діло ніяк!..»

П'яний Єгорша, оця простонародна безпосередність, вихва­ляється, гордий — у всі нації, у всі народи заліз, таке собі завдан­ня поставив, а скільки й де позалишав байстрюків — і не згадає, і не скаже... А мільйони таких алкашів, як Єгорша?.. Щира, від­крита душа російської людини, якій не дано ні осмислити, ні ус­відомити. Ось така собі запрограмована «безодня!»

Ще не можу не згадати й одне чудове оповідання В. Астаф'єва – забулася назва. Машина, що взимку роз'їждженою-розгаслою дорогою везла в сільську лавку повний кузов ящиків зі «шмурдяком» найнижчої якості, перевернулася, пляшки з вином розбилися, все це позамерзало в снігу. Як тільки про аварію дові­далися мужики, всі рвонули за село, авжеж, не для того, щоб пособити в аварії. Всі накинулися на товар — пили з уцілілих пляшок, з розбитих, їли «п'яний» сніг, ведучи принагідні п'яні балачки та дуріючи мізками доти, доки вистачило «бою». Ось така оргія. Колоритна? Здавалося б, колоритна, але ж - таки буденна, коли поміркувати. Абрамовського Єгорші, звичайно, там не було, хоча цілком міг бути.

Хіба оповідання росіянина В. Астаф'єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кенна­на про п'яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть - незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.

Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.

X. Основоположним у творчості Ф. Достоєвського, засадничим у його реалізмі було: «Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще».