Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

даровано з ласки старшого брата — русифі­катора, хоч ми туди начебто не просилися, а тепер не просимося тим паче. І як то ведеться в цій самій «безодні», ми добре знаємо, і, звичайно ж, не хотіли б знати, нам і своїх проваль у своєму менталітеті вистачає, самі собі ради не дамо, а тут іще оці чужі постійно діючі вакууми у стосунках між етносами, а тут іще торрічелеві пустоти в міждержавних зв'язках, а тут іще чужі косміч­ні чорні діри, що зі смертельною невідворотністю затягують спо­конвічно витворений лад нашої душі!.. Як то впливає на нас, як то позначається на нас московсько-російська «бездна высших идеалов» — судити вкрай важко, бо їх, здавалося б, нами не по­мічалося, й, очевидно, ця «бездна высших идеалов» нам як не загрожувала, так і не загрожує, отож нам, ясна річ, так і не вдас­ться звідати вкрай запаморочливих і таких необхідних для само­ствердження російського менталітету польотів поміж «бездна­ми», а нам, з усього видно, судилося звідати лиш одну москов­сько-російську «бездну самого низшего и зловонного падения», але ж такі обставини прирікають і нас — помимо нашої волі та бажань — на співіснування з речами страхітливими, на прищеп­лення нам дії чужого наркотичного зілля, на необхідність існу­вання в убивчих міазмах: «ощущение низости падения так же необходимо... нужна эта неестественная смесь постоянно и бес­прерывно».

Гаразд хай так, вам це потрібно — це ваша проблема. Але на­віщо всі ці «бездны» здалися нам чи будь-яким іншим народам те­перішнього так званого СНД? Хай Господь порятує нас, хай Гос­подь порятує всіх, хай Господь порятує і вас, хоч і інтелігент-патріот з усією академічною гіркою (?) обізнаністю й заявив, що «нельзя уйти от самих себя...». Не можна — й водночас, здається, не тре­ба, що ж діяти, як порятуватись?

Іполит Кирилович знав, що казав: «Платить мы ужасно не любим, и это во всем». І хоч би яке усвідомлення необхідності розплатитися за векселями в різні історичні моменти навідувало бодай окремі голови в родині «старшого» брата, але ж — не роз­плачувався ніхто й розплачуватися не хоче. Бо не в природі. Бо якби розплачувалися, то вже була б інша природа, перед якою проблема розплачуватися ніколи б не поставала в такій не­розв'язній формі, нерозв'язній — бо ж не в особливостях націо­нального характеру.

«...и это во всем».

А хто ж заперечує?!

«Кутеж»... як то мовиться, в «Братьях Карамазовых».

ЦІ. В славнозвісну Волгу впадає річка Сура, у Сури є притока П'яна - це південніше Нижнього Новгорода. В Симеонівському літописі збереглася розповідь про побоїсько на річці П'яні. Влас­не, йдеться про 1377 рік, про сутичку російських оружних сил з ординцями. Віддамо належне хоробрості московитів, але в «По­вісті про побоїсько на річці П'яні» мовиться не так про їхню хо­робрість, як про інше. Царевич на ім'я Араїшіа перейшов із Синьої Орди за Волгу, замисливши похід на Нижній Новгород. Великий князь володимирський і московський Дмитро Іванович (від же після Куликовської битви Дмитро Донськой) послав проти воро­гів рать володимирську, переяславську, юр'євську, муромську, ярославську. «И собралось великое войско, и пошли они за реку за Пьяну. И пришла к ним весть о том, что царевич Арапша на Волчьей Воде. Они же повели себя беспечно, не помышляя об опасности: одни — доспехи свои на телеги сложили, а другие — держали их во вьюках, у иных сулицы оставались не насаженны­ми на древко, а щиты и копья не приготовлены к бою были. А ездили все, расстегнув застежки и одежды с плеч спустив, ра­зопрев от жары, ибо стояло знойное время. А если находили по зажитьям мед или пиво, то пили без меры, и напивались допьяна, и ездили пьяными. Поистине — за Пьяною пьяные! А старейши­ны, и князья, и бояре старшие, и вельможи, и воеводы, те все разъехались, чтобы поохотиться, утеху себе устроили, словно они дома у себя были».

Цю розкішну розлогу цитату з Симеонівського літопису на­ведено з тією лише метою, що літописна розповідь органічно лягає у контекст розмови про російський національний характер. Тут усі деталі, всі подробиці точні й правдиві, тут мальовничі штрихи до народного портрета, тут діагнози-присуди, що цілко­вито виявляють так звану душу, котра, очевидно, ніяк не є загад­ковою душею, а лише здається загадковою в силу своєї алогіч­ності й абсурдності (бо ж і «беспечная», як справедливо зазначає патріот-академік Д. Лихачов). Але ж тут коронною деталлю, котра насправді є не такою вже й деталлю, навіть з епітетом — корон­на, є оце відчайдушно-молодецьке, що не осягається глуздом і виходить за межі будь-якого глузду: «пили без меры»!

Звичайно ж, «поганые князья мордовские подвели тайно рать татарскую из Мамаевой Орды на князей наших». Зав'язався бій, у якому «великое войско» не змогло чинити опір, вдалося до втечі. У річці П'яні потонув князь Іван — син Дмитра Донського.

Татари перемогли, вчинили страхітливі розбої та погроми, взяли Нижній Новгород, тут «людей перебили, а город весь, и церкви, и монастыри сожгли, и сгорело тогда в городе тридцять две цер­кви», а волості спалювали, «и бесчисленное количество женщин, и детей, и девиц повели в полон».

Аж надмірно широка та безтурботна російська душа — чи не від цієї безтурботності й широти страждає вона дуже часто знач­но більше, ніж від підступності своїх явних, а то й вигаданих супротивників? Та й коли вже виходити на новий щабель відвер­тості, то загадкова російська душа ні від кого так не страждає, як сама від себе, що чи не всі її болі та страждання йдуть таки від себе самої; в ній таки криються, в ній зосереджені, її колотять, споконвічно прирікаючи на страждання, і як тут зарадити справі, як порятуватися, як вирватися з зачарованого кола — й чи мож­ливо вирватися, чи доцільно так запитувати? Як то в геніального українця Гоголя, який зачудовано торопів, намагаючись збагнути незбагненне: «Русь, дай ответ!.. Не дает ответа...» Здавалося б, не душа, а якась посейбічна скарбниця потойбічної містики (а яка й чия душа не є містичною скарбницею?), здавалося б, у всіх своїх індивідуальних вираженнях вона ірреальна й ірраціональна (а яка й душа не ірреальна й не ірраціональна?).

До речі, з повісті про Мамаєве побоїсько довідуємося, що звістка про наближення незчисленних ординських сил заскочила великого князя Дмитра Івановича під час пиру, коли він пив чашу за свого брата Володимира Андрійовича.

IV. В «Описании земли Камчатка, сочиненном Степаном Крашенинниковым», видання 1755 року, знаходимо розповідь про камчадалів. Як вони зловживали мухоморами, «...мочат его в кипрейном сусле, и