Українська література » Публіцистика » Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Читаємо онлайн Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало
О, ця пісня пісень «невмираючого інстинкту», виявляється, самозбереження, коли про такий самий «невмираючий інстинкт» самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смішно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Національна гордість — де від неї подінешся, але ж спробуйте осягнути пафос цієї національної гордості у М. Шелгунова: в цій ширині, в цьому просторі, в цій можливості вибору собі місця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша національна гордість ґрунтується в основному на тому, що ми дуже великі. Але, зрозумі­ло, тут не у величині справа, а в несвідомому (а, можливо, свідомому) сподіванні того майбутнього, яке створить нам наша просторовість, коли мине епоха «збирання земель».

Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогодні ця епоха «зби­рання земель» минула чи не минула? Чи для Росії епоха «збиран­ня земель» — вічний стан, і хоч скільки збирай, годуючи свою національну гордість, а все мало й мало, бо національна гордість хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова національна гордість!..

Для якої чомусь у природі не існує чужої національної гордості, котру неодмінно слід розтоптати...

Манять чужі простори, бо рідна земля - це мачуха. То що - міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогодніш­ня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше ви­дається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!

М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов - то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагаєть­ся усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність «вверху стоящих, как город на горе». Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про «білу Арапію», де обіцяли народу влаштува­ти Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. «На Амур, на Амур! - пролунав клич. - На Амурі щастя». І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив - ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади тем­ператури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю- матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить - то не щастить, ото вже талан!

Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. «И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, мог­ла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настоль­ко еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть обществен­ного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже толь­ко будущим». Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: «вредность умствования для России», «живем пока тоже только будущим»! Отже, майбутньою історією-матір'ю, неодмінно твореною на землі-матері... та чомусь постійно нема як одного, так і другого.

Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футу­рологія озброєна до зубів, бо як же: на марші - й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем...

Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: «...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития». Невмиру­щий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.

IX. «Есть в нашем русском православном огромном царстве небольшая благодатная землица, так небольшая, что может вмес­тить в себе по крайней мере четыре немецких царства и Фран­цию в придачу. А обитают в этой небольшой землице разноязыч­ные народы и, между прочим, народ русский и самый право­славный. И этот-то народ русский не пашет и не сеет со­вершенно ничего, окроме дынь и арбузов, а хлеб ест белый, пшеничный, называемый по-ихнему калачи, и воспевает свою славную реку, называя ее кормилицей своей, золотым дном с берегами серебряными.

Грустно видеть грязь и нищету на земле скудной, бесплод­ной, где человек борется с неблагодатной почвой и падает, нако­нец, изнеможенный, под тяжестью труда и нищеты. Грустно! не­выразимо грустно!

Каково ж видеть ту же самую безобразную нищету в стране, те­кущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодат­ной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить между этой ленивой нищеты обилие и при обилии отвратительную грязь и невежество!»

Вгадали автора розлогої цитата? Тарас Шевченко. Повість «Варнак». Кобзар не власною волею побував у краю, про який пише. Ось таку «білу Арапію» він побачив.

Річ у тім, що будь-яку «білу Арапію» з фатальною неминучіс­тю будь-коли перетворювано ось на таку російську «білу Ара­пію», на таку - й не інакшу, й містична історія - це неодмінно російська «біла Арапія» — така й не інакша.

Д. Лихачов: «Нельзя уйти от самих себя...» А хочеться, по-справж­ньому хочеться. Правду сказав поет: «Умом Россию не понять, аршином общим не измерить». А жаль. «В Россию можно только верить». Вірити? Але ж вона всім довела, й самій собі довела, що вірити в неї не можна. На превеликий жаль.

1994


ОРГІЯ, АБО Ж ЕФЕКТ МУХОМОРА

І. Хмільні напої на Русі — з сивої давнини, з ритуалів і тра­дицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, — й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня «безодні» (Ф. Достоєвський) народ­ної душі.

Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилу­читися до цього ритуалу, пошанувати традиції, «возалкати» з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476— 1477 роках) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хо­чуть виявити вищу честь послу або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку

Відгуки про книгу Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: