Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

історії. С. Соловйов пише, що «страна не лишилась характера страны колонизирующейся». На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками, неспроста ж у російській військовій доктрині, сповідуваній пре­зидентом Б. Єльциним, говориться про споконвічні інтереси Роси, які поширюються на всю територію колишнього Радян­ського Союзу, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка - це і є національний гімн «старшого брата».

VIII. Ці рядки супермонументальної поезії належать поетові Бенедиктову:

Через Алтай,

Бросив локоть на Китай,

Темя вспрыснув океаном,

В Балт ребром,

Плечом в Алтай,

В полюс лбом.

Пятой к Балканам,

Мощный тянется гигант.

А від занепокоєного О. Солженіцина не так давно довідалися, де в цього гіганта міститься й «подбрюшье».

У нас уже забуто літератора-публіциста М. Шелгунова, а ко­лись він був популярний - у минулому столітті. Коли гігант не просто лежав, бо просто лежати — це не для такого гіганта, а справді «тянулся». Куди ж тягнувся? Ще одне з наївних моїх риторичних запитань. Потягнувся — відомо куди! М. Шелгунов просто захлинається від захвату могутнім гігантом, котрий усе тяг­неться й тягнеться — і це ж самозрозуміло, це в порядку речей, — забираючи повсюдно все, що тільки можна забрати, і останнім часом, мовляв, «не без некоторого упования гигант стал кидать свои взоры и за пределы Черного моря».

У своїй книзі «Очерки русской жизни», С.-Петербург, видання 1895 року, М. Шелгунов сповідує ті самісінькі, що у С. Соловйова, ідеї природи-мачухи, історії-мачухи та ідею фатально нестримно­го руху «народонаселення»: «географічний факт» ніяк не хоче залишатися «географічним фактом», не усвідомлюючи, що і за Чорним морем, куди кидає захланні погляди, теж зоставатиметь­ся «географічним фактом» — і нічим більше: бо так роковано небесами.

М. Шелгунов — романтик і співець цього фатуму, так само як і С. Соловйов та іже з ними. Величава помпезність у візіях забутого літератора, і, приписуючи всім великоросам патріотизм особисто­го самолюбства, отже, очевидно, й самому собі, він водночас щиро похваляється ще й своїм великодержавницьким патріотиз­мом. Він цілком справедливо пише, що у великоросів дуже СИЛЬ­НИЙ культ особи, у них у крові неодмінно стояти перед ким-небудь на колінах або ж вимагати, щоб стояли на колінах перед ними. Тобто це та «безодня» в крові, котра завжди зостається рабською, але для свого енергетичного підживлення постійно потребує чужої крові, цей немеркнучий вампіризм обов'язково прагне інших перетворити на своїх рабів. При цьому історик змушений зізнатися: що ж стосується совісті й честі, то ці понят­тя не те що в них не існують, але вони перебувають поки що в стані «неповного розвитку». Але ж - величава помпезність візій літератора-патріота! Процитую вибірково, більш-менш до­слівно... Життя відкочується з півночі на південь. (А не на захід, бо тут цьому життю дають по фізіономії, і не тільки ж на схід, куди хочеться - не хочеться). Життя тут створює нові центри, колонізує пустелі, рветься на простір, прагне звільнитися від будь-яких пут і скластися за якимось новим, гігантським масшта­бом, який у внутрішній Росії не тільки не бачений, а й неможли­вий. Якщо й далі так піде, то на півдні й південному сході виник­не ще небувала промислова Росія. Так, життя відкочується від російської негостинної і холодної Півночі, від її непродуктивних тундр і боліт, які вимагають неймовірних зусиль, щоб обернути їх на джерела такого-сякого людського існування. Тільки тепер, через тисячу років, Росія, витиснена (?) на суглинки і пустелі Сибіру (?), знаходить справжнє своє культурне місце на благо­датному півдні й на берегах Чорного моря, до якого з усіх сил пробивався ще Петро Великий... Росія, цей гігант, який ледве виходить з пелюшок, про майбутній розвиток якого ми тепер не можемо скласти й найменшого поняття, повинна скласти собі інше життя, і ніяка сила (?) не стане впоперек цьому стихійному (!) руху і йому не завадить... Створить собі й нові центри. Теперіш­ні центри створені чисто штучно (!), з нужди-принуки (!), як Пе­тербург або, хоч і виникли шляхом і більш природного розвитку, як Москва, але дуже віддалені від окраїн (!), щоб нове життя, яке складається на Мургабі, на Амудар'ї, на Кавказі, на берегах Чор­ного моря, стало б шукати в них своєї опори, — зблякнуть, втра­тять своє провідне значення і затуляться іншими, розвинутіши­ми центрами. Географічна карта майбутньої Росії, безумовно, буде зовсім не схожа на карту Росії теперішньої... Пересування часток, які прагнуть створити новий лад... Тяжіння, яке виявляє Росія по відношенню до сил, що лежать поза нею, виражається в різних формах еміграції і міграції. (Зокрема це й про Україну!) Іншою ж схожою силою, що насувається, збирається бути Кав­каз і наша нова азіатська окраїна. Амудар'я — наш Ніл (!). Так, російське життя виходить уже зі свого історичного закостеніння, прагнення вирватися зі стиснутого регіону московського періоду та із закупореної московської тісняви проривається не тільки по­мітним, а й широким потоком. І в цьому русі до простору, ДО кращих умов існування, русі традиційному, який почався не сьо­годні, однаково злилися і зусилля держави, яка робила все нові й нові приєднання, і зусилля народу, який постійно шукав виходу до окраїн. (Ох це захланне мислення філософією незчисленних «окраїн», а не тільки «окраїною» Україною!). Тепер ми маємо можливість спостерігати уже навіч наслідки цього несвідомого (!) стихійного (!) прагнення до простору і волі. (Тобто загарбання чужих земель і пораблення інших народів — це і є благословенні для великоросів і простір, і воля, іншого уявлення про простір і волю не дано, а не те що атрофовано!). Мова лиш про той істо­ричний рух, який перед нашими очима вже настільки встановив­ся і визначився, що ми можемо бачити й розуміти, як новонароджуване нове життя готує Росії, з нестримною силою, нову історію, нову долю, нову світову роль, коли на вільний російський народ і на його вільний труд уже цілком зійде благословення Боже. Не хочеться малювати картини наших переселенських бід, які з року в рік не тільки не слабнуть, а й ширяться та ростуть. Великий же повинен бути цей невмираючий інстинкт самозбереження, вели­ка ж його живучість у народі, великі й причини, які піднімають його до такої напруги, що наш народ, загалом тверезомислячий і практичний, доходить до очумілого стану і бреде-марить навіч про якісь кисільні береги і білу Арапію.

Страх як цікаво читається і вписується забутий літератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хіба ж не солодкозвучна си­рена російського шовінізму, який і не вважає себе шовінізмом, бо йому не дано таке самоусвідомлення?