Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

У січні 1570 року, увійшовши каральним походом у Новго­род, Грозний відбув богослужіння в соборі Софії, потім — уро­чистий обід у палатах архімандрита, де Іван IV разом з оприч­никами добре набив утробу, та добре захмелив мізки, та й ско­мандував своїм головорізам: «Гайда!» — і почалася вікопомна новгородська різня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на іншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмі, а потім ще ж і нажереться в гостях душа хазяйської дармовинки, а вже далі, на десерт, і подавай її вурдалачому єству ще й гарячої братньої крові з пе­ретятого горла, а потім вона знов, стражденна, проситься до свя­того храму, щоб там ревно молитися й бити земні поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!

А хіба на схилі свого віку цар-параноїк Іван не каявся у грі­хах? Каявся, бо ж добре усвідомлював, що його життя — це не тільки постійні нічні оргії з непомірними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргія; усвідом­лював, що винен в «обьядении и пьянстве», а також в «убивстве», «душею осквернен», «разумом растлен и скотен умом», «Каинового убийство прошед», відзначився «граблением несытного бо­гатства». Та, мабуть, не всі гріхи можна було відпустити цареві, то сказано йому було ходити до храму Божого, і збудували йому на Кремлівській стіні навпроти входу до храму Василя Блаженно­го невеличку «башенку», сидячи в якій, і слухав порфироносний прихожанин богослужіння. На схилі ж свого віку він навіть хотів не те що втекти, а виїхати — як політичний емігрант — до Англії, мав з цього приводу таємні перемови з англійською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти від скоєного, від Росії? Він би скоєне і Росію носив би з собою і в Англії. Не можна емігрувати від самого себе.

Життя Івана IV — таки як нічна безумна й п'яна оргія. Помер він — як на теперішні мірки — доволі молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, і пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якісь там окремі п'яні обителі, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який він красномовно бичував: «А на Сторожех до чего допили! Тово и затворити монастиря некому, по трапезе трава растет». Хіба ж не без знання реальної дійсності, хіба ж не без щирого таланту сказано: «по трапезе трава растет!» І це батькував він, п'яний маньяк — настоятель великої п'яної обителі-Русі, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття і все ж таки по-християнському сподіва­ючись на порятунок душі, і сам себе бичував, будучи винним в «обьядении и пьянстве»... Помер, а від усієї історії Росії таке враження — наче то впродовж століть тривало й тривало теро­ристичне правління Грозного-Лютого, що то історія з одного, здавалося б, неправдоподібного моноліту, ото хіба що невідомо, з якої причини мінялися імена правителів-самодержавців, які ка­муфлювалися то перуками, то кринолінами, то клинцюватими бо­рідками, то френчами.

«Слово про Хміль» Кирила, філософа словенського, існує в давньоруській літературі давно, поміж інших «слів» («Слово про рахманів», «Слово про погибель Руської землі», «Слово про князів» і т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хме­лю — до всіх і завжди, хоч, звичайно, це «слово» проголошувало­ся в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозі Хміль звертається до священиків, до князів, до бояр, до слуг, до купців, до багатих, до бідних, жінкам також радить — не водити­ся з ним, бо він сильніший від усіх плодів на землі, бо він від племені великого і багаторідного, мати ж його — Богом створена. Хміль застерігає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних і вільних та майстрів у рабство повертає, а якщо хто п'яний помре, то сам собі ворог і вбивця, і причастя його ненависне Богу.

Звучав та звучить вічний і справедливий монолог Хмеля, і цей монолог виголошують не тільки непитущі, а й питущі, при­чім, цілком можливо, питущі проголошують ще з більшим пафо­сом та знанням справи, бо ж садомазохістська хіть трохи посамобичуватися, щоб потім - еге ж, очищеному! - знову впасти у блуд п'янства, а далі - знову в блуд самобичування, і т. д., а все те - загадкова душа, що ніяк її не впросиш і не вблагаєш, не навернеш на путь істини ні заклинаннями, ні молитвами, ні такими от химерно своєрідними очищеннями.

Як то мовиться, говори хоч до гори!.. Оце по-нашому «говори хоч до гори» цікаво потрактовано як акт самоусвідомлення в «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. А саме — у обвину­вальній промові прокурора Іполита Кириловича на судовому процесі. Зокрема: «Платить мы ужасно не любим, зато получать очень любим, и это во всем. О, дайте, дайте нам всевозможные блага жизни (именно всевозможные, дешевле не помиримся) и особенно не препятствуйте нашему нраву ни в чем, и тогда и мы докажем, что можем быть хороши и прекрасны. Мы не подлы, нет, но, однако же, подавайте нам денег, больше, больше, как можно больше денег, и вы увидите, как великодушно, с каким презрени­ем к презренному металлу мы разбросаем их в одну ночь в безу­держном кутеже... мы натуры широкие, карамазовские — я ведь к тому и веду, — способные вмещать всевозможные противопо­ложности, и разом созерцать обе бездны, бездну над нами, без­дну высших идеалов, и бездну под нами, бездну самого низшего и зловонного падения. Вспомните блестящую мысль, высказан­ную давеча молодым наблюдателем, глубоко и близко созерцав­шим всю семью Карамазовых, господином Ракитиным: «Ощуще­ние низости падения так же необходимо этим разнузданным, безудержным натурам, как и ощущение высшего благород­ства», — и это правда: именно им нужна эта неестественая смесь постоянно и беспрерывно. Две бездны, две бездны, господа, в один и тот же момент — без этого мы несчастны и неудовлетворены, существование наше неполно. Мы широки, широки, как вся наша матушка Россия, мы все вместим и со всем уживемся!»

Одкровення Іполита Кириловича близькі до істини, вони близькі до одкровень самого Ф. Достоєвського — і в тому, що стосується «безодні». Волею невситимої долі ми маємо давню й невдячну можливість судити про цю російську «безодню» не збо­ку, послуговуючись умовиводами сторонніх спостерігачів, а таки з «безодні», яку нам