Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас Монголов и Европы!

Россия — Сфинкс. Ликуя, и скорбя,

И обливаясь черной кровью,

Она глядит, глядит, глядит в тебя

И с ненавистью, и с любовью!..

Мы любим плоть — и вкус ее, и цвет,

И душный, спертый плоти запах...

Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет

В тяжелых, нежных наших лапах?

Написано в 1918 році, коли криваву оргію справляла револю­ція, яка за задумом її вождів Леніна — Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла — уявімо собі й таке! — то «народонаселение» таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав С. Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб «виправлення» історичного процесу, його «коригу­вання»:

...Свирепый гунн

В карманах трупов будет шарить,

Жечь города, и в церковь гнать табун,

И мясо белых братьев жарить!..

А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визна­ються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості.

Да, так любить, как любит наша кровь, Никто из вас давно не любит!

Справді, хіба не любов? Така любов. А от чи така любов може бути взаємною? Різностатевою, так би мовити? Ні, тільки одностатевою, й не просто одностатевою, а ще й любов'ю при повній відсутності партнерів, при одному партнері, і, як відомо, при такій любові ніколи не народжуються діти, потомство і не­можливе, і протипоказане...

То як вам отак-то творений «євразійський простір»?! Так зва­ний «євразійський простір», у який тепер хочуть затягнути й Украї­ну, переконуючи, що оцей «євразійський простір» їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаме­нутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на «от­сутствие привязанности к одному месту», ніякої філософії усього «євразійського простору», ця філософія з'явилась пізніше, коли «жидкость» розтеклася; тримається філософія і тепер, бо «жид­кость» хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку «жидкости» фан­тастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства?

Не так давно в одному з московських видань довелося позна­йомитися ось із такими думками, щоправда, не дуже новими, але в сьогоднішній ситуації — не позбавленими цікавості й актуаль­ності. Мовляв, нічого аж такого страшного для Росії у татаро-монгольській неволі не було, ген в Англії, по суті, норманське іго триває й понині, а фатальна роль татарів у тому, що вони програ­ли війну Івану Грозному-Лютому, віддали йому Казань, пустили росіян за Волгу, за Урал, відтак для старшого брата й тепер ніяк не закінчиться період екстенсивної економіки. А якби в XVI ст. Литва й Татарія з обох боків разом стримали Росію, то волею-неволею довелося б їй працювати на своїй землі, не заглядаючи за обрій, і жили б сьогодні росіяни не гірше за інші народи, тож тепер, при розпаді імперії, у Росії є унікальна можливість здійс­нити необдумано відкинутий сценарій політичного та економіч­ного розвитку.

Як то мовиться, ілюзії «в сослагательном наклонении», які, очевидно, й перебудуть в такому стані, бо ж, стверджує академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя», і навряд чи Росія нині захоче скористатися такою унікальною можливістю самопорятунку, водночас надавши шанс воскреснути й самоврятуватися іншим.

Ще 1839 року М. Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.

І. Завалишин у своїй книзі «Описание Западной Сибири», видання 1862 року, писав, що Єрмак трудився мечем і розумом, завойовуючи Сибір. Трудівник! І що, мовляв, цьому великому чоловікові скрізь на площах сибірських слід поставити пам'ятники, а не відбуватися якимось там уже спорудженим жалюгідним обеліском, бо тінь Єрмака вже заждалася на достойне пошану­вання. На мить уявімо собі всі ці сибірські площі в суцільних пам'ятниках недоброї пам'яті кривавому російському конкістадо­рові, але ж не тільки в Сибіру, а й на Волзі, а й у Казахстані. І пам'ятники не тільки Єрмакові, а й тіням інших трудівників меча, які не стомлювалися стинати голови всіляким дикунам в ім'я єдиної і неділимої! Та це вже був би не просто якийсь там «географічний факт» (П. Чаадаев), а ще й суцільне кладовище пам'ятників трудівникам меча — на вічний пострах живим тіням тих туземних тіней, котрим і постинали голови натхненні трудів­ники меча. Браво!

Звичайно, це написав патріот. Російський патріот Іполит Завалишин. Котрий начебто помічає й не помічає, що принес­ли в Сибір трудівники меча. «Сибирь, по наивному выраже­нию Соликамского летописца, была наполнена присяжными разбойниками, кормящимися властями, т. е. воеводами, комис­сарами, приставами, для которых украсть, ограбить, даже убить человека из-за денег, продать душу за алтын считалось делом обыкновенным... В Сибири все делается на авось, предоставле­но слепому случаю... Но до голландцев и англичан мы не до­росли... Приходится барахтаться по уши в «авось»... русский народ привык вздыхать ежеминутно о так называемом «доб­ром старом времени», хотя это время не может похвалиться тем, что «легко было тогда жить!» Оставивши в покое кулач­ные и иные расправы, кнуты и плети, палки и розги, клеймы на лице и на теле, бесправные суды и бесправное судопроиз­водство, грубость нравов, нелепость обычаев, круговое неве­жество, животную жизнь об руку со скотом и не выше его, пожалуй, разумом, одним словом, всю тысячелетнюю грязь и кровь этого «доброго старого времени»...

Ось таку цивілізацію принесено в Сибір. І хоч застрелься - став пам'ятники великому завойовнику по всіх сибірських пло­щах. Та хіба ж сама отака невмируща цивілізація і не є нетлін­ним пам'ятником цьому трудівнику меча і тисячам інших дрібних і великих мечоносців?!

С. Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племе­на зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І ствер­джує, що то була «обширная девственная страна, ожидавшая на­селения, ожидавшая истории». Здається, я більш-менш докладно проаналізував, чи й справді ця земля на північ, на схід і на пів­день була така «девственная», а чи там жили «дикуни» й «тубіль­ці», і як то вони справді очікували чужого «народонаселення», і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами за­войованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих «дикунів» і «тубільців». Вони чекали історії - тільки, виявляється, не своєї! І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися