Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С.. засуджений на вісім років ка­торжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опи­няється на поселенні поміж якутів — і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, «ми наражаємося зразу на воро­жий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належ­ний за законом земельний наділ». «Таким чином уже саме при­буття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди». «Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може ви­ражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді пот­рави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього». Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт — він поширював серед народу книжки «Сказка о четырех братьях», «Емелька Пугачев» і листок «Чтой-то, братцы». Писав про якутів так: «...Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває».

Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджу­вав, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав: «Не ма­теріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який се­лився на їхній землі... Та чи можлива легальна боротьба з дику­нами, об'єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?»

Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших «політично-свідомих» (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі — і все. Вороже став­лення до росіян — і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні «спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі». Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіче­ними людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здава­лося б, у безвихідному, катастрофічному становищі, однак не мо­жуть позбутися своєї шовіністичної «руськості», нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною «руськістю», — і між якутами, чия свідомість заглиблена в тисячолітні традиції і зви­чаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише «дикість», жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблис­ки його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого нама­гання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх «дисидентів»!

Але наші сподівання — марні, мікроб «вищерасовості» - не­знищенний, позаісторичний, епідемія «вищерасовості» - це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди трива­ючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.

VI. В. Налівкін у своєму нарисі «Туземцы раньше и теперь» пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про не­обхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифіка­цію, яка була обов'язковим другим етапом — після етапу зброй­ного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність росій­ських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію - й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським жит­тям чи російськими порядками. Почалася насильницька організа­ція російських селянських поселень у краї, примусове відторг­нення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повто­рювали слова колишнього міністра народної освіти графа Толсто­го: «Одной из величайших государственных задач России являет­ся распространение знаний государственного языка среди насе­ления инородных окраин».

(Як бачимо, й сьогодні в Україні це ж самісіньке залишається «одной из величайших государственных задач России». Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачи­мо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, «одной из величайших государственных задач России», а наші деякі українські «тубільці», в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а із щирого свого холуйства й продаж­ництва допомагають у здійсненні «одной из величайших госу­дарственных задач России»).

Цікаво буде й нині довідатися, що генерал Розенбах, призна­чений на посаду туркестанського генерал-губернатора, влітку 1884 року в Ташкенті скликав секретну (!) комісію, яку зобов'язав обміркувати, що слід зробити в інтелектуальному житті тубіль­ців. Комісія визнала за бажане й корисне, зокрема, поширення російської мови серед населення і викладання загальноосвітніх предметів у надії, що це може служити поступовому інтелекту­альному зближенню тубільців з росіянами і вести до ліквідації ставлення до них як до завойовників та іновірців. Було задумано організувати особливі російсько-тубільні школи з двома вчителя­ми, російським і тубільним. Першу російсько-тубільну школу від­крито 19 грудня 1884 року в Ташкенті. Залучення дітей до школи покладено на міську поліцію. Цих дітей поліція знайшла поміж купецтва, яке боялося не догодити поліції. Відкриття школи пода­валось як турбота російської влади про потреби населення. Восе­ни наступного року відкрито вже дві школи в Ташкентському повіті. Частину дітей силоміць забрали з різної дрібноти, а части­ну найняли (!) у бідняків, пообіцявши кожному хлопчикові екіпіровку, а батькам виплачувати 20 — 30 крб. на рік. Гроші, пот­рібні для найму учнів, місцеве начальство дерло таки ж із насе­лення, причім у значно більших сумах, причім не всім батькам було й заплачено. Власники медалей і халатів, побачивши в цьо­му ще один канал для здирництва і збагачення, силоміць намага­лися відкривати такі школи, а в Петербург летіли переможні ре­ляції, що школи тріщать від місцевого населення. Насправді ж тубільців грабували, їхні діти розбігалися з таких шкіл, а росій­ська адміністрація вдавала, що не ознайомлена зі справжнім ста­ном справ.

І не тільки, звичайно, русифікація силою зброї чи русифіка­ція силоміць нав'язуваної російської мови, чи русифікація ад­міністративно-бюрократичними заходами, традиційними грабіж­ництвом і хабарництвом, а й русифікація тотальним страхом усіляких каральних акцій та експедицій. Договорилися і дописа­лися до необхідності періодично проходити через край «з вогнем і мечем» (!), щоб справляти на напівдиких азіатів належне вра­ження і тримати їх безперервно в клітці того рятівного панічного страху, який вони пережили раніше, в дні переможного вступу російських військ