Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

А облаштовувалася на цих землях «бродяча Русь», яка давно уже відірвалася від своєї землі, яка вже побувала на Дону, в Новоросії, в Сибіру і в Семиріччі, давно звикла до блукань, яка ніде не могла міцно осісти і прикріпитися до нової землі, бо в нескін­ченних пошуках казкових палестин з молочними ріками весь цей люд звик з великою легкістю кидати малонасиджені місця при першій чутці про можливість одержати нові земельні наділи і нову грошову допомогу. Одержавши тут великі земельні наділи (понад 10 десятин зрошуваного лесу), ця бродяча Русь, виявив­шись у землеробському відношенні на незмірно нижчому щаблі культурності, ніж осілий тубілець, частково знову стала розбредатися, а частково стала здавати свої землі в оренду тим самим тубільцям, у котрих були відняті ці землі, віддаючи перевагу перед землеробською працею іншим, легшим і прибутковішим заробіткам.

Ф. Достоєвський, який мав рідкісний дар поєднувати живе життя з понадісторичною перспективою й так само понадісторичну перспективу поєднувати з живим життям, писав 1877 року в «Дневнике писателя»: «Что правда для человека как лица, то пусть остается правдой и для всей нации».

Тут мимоволі згадується ще й спостереження російського істо­рика М. Погодіна, котрий у 1842 році писав про свою любов до малоросійських поселень, до принадливих білих осель у тіні зеле­них пишних дерев на схилах гори, коли видно з першого погляду, що їхній мешканець приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху, не кидає його без потреби, й зовсім не так у Великоросії, де часто й рослинки не побачиш коло «ізби» й рідко коли сидить удома клопітливий господар, він поспішає з промислу на промисел, у нього хата лише для переспання... Отже, ставлення до природи не як до матері, а як до мачухи (С. Соловйов); це став­лення не сина, а пасинка, й коли все-таки сина, то такого, в якого атрофовано синівські почуття; й коли поняття дому підноситься до символу батьківщини, до символу Росії, то, безумовно, це також синівське до неї ставлення, хоча ж, звичайно, синівське, це таки ставлення патріота дивовижної ірраціональної саморуйнівної при­роди... Бродяча Русь!.,.

І тут уже вкотре не можна не згадати знаменитий вислів О. Солженіцина - «как нам обустроить Россию?» Письменник не просто ставить запитання, він і дає відповідь, очевидно, не сумніваючись, що це цілком можливо: вже коли він підпрягся до національних порадників, то народ просто зобов'язаний прислу­хатися, бо всякі бували порадники, ось тільки, здається, ще тако­го не було. Але!.. Але чи на історичну повірку оце запитання — «как обустроить Россию?» — в контексті народної ментальності не вивищується для росіян (так само, на жаль, як для всіх інших народів-сусідів і не тільки сусідів) до рівня вічного запитання і до рівня вічної проблеми, які тому-то й вічні, що, незважаючи на будь-які зусилля, так і зостаються приналежними до категорії вічних запитань і вічних проблем. Бо переконуємося, що все її облаштування — це завжди й скрізь один і той самий хворобли­вий процес, процес-хаос, процес-розклад, бо ж, як правило, заду­мане національними проводирями й пророками облаштування Росії неодмінно передбачає й процес її облаштування ще й на чужих територіях, як це почалося понад сто років тому, скажімо, в Туркестані, — правдиво розказано В. Налівкіним, почалося — й триває тепер.

IV. Американський письменник Георг Кеннан 1885 року по­бував у Росії, об'їздив Сибір, поставивши собі за мету познайо­митися з системою тюрем та з життям каторжників і політичних засланців. У Санкт-Петербурзі й Москві завбачливий америка­нець застрахувався рекомендаційними листами до всіляких си­бірських сановників-чиновників, зокрема й особливо важливим листом від міністра внутрішніх справ, інакше б йому не бачити реалізації задуманої справи як власних вух. («Якщо нас ареш­тували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовні тюрму, то що чекало нас при серйозно­му виконанні нашого плану!»). Коли знайомишся з написаною ним після вкрай важкої подорожі книгою «Сибір!», то насамперед згадується «Архіпелаг ГУЛ АГ» О. Солженіцина, ці дві книги одна­ково вражаючі, і вже потім народжується — підтверджується! — логічний висновок про те, що гулагівська система не є якоюсь ленінсько-сталінською макабричною фантазією комуністичного режиму, а начебто й цілком традиційна для російської держави, незважаючи на позірну полярність ідеологій, бо причина тут зовсім в іншому... Але — не про це!

А про те, що літня природа Сибіру викликає неймовірне за­хоплення в американця, який по світі і наїздився, і набачився всього. Він малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такі прекрасні пейзажі постають перед його очима, і, здавало­ся б, зовсім не будучи ліриком за натурою, він буквально фонта­нує вибухами рожевих почуттів. Це - з одного боку. А з другого боку - ні, навіть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лоні природи. Поселення за поселенням — на всьо­му неоглядному просторі, вкрай одноманітні, понурі, що різко контрастують зі світом природи і пробуджують тоскно-похмурий настрій безвиході й приреченості. Інша особливість Західного Сибіру — бідність і запустіння поселень, що перебуває у прямій протилежності до обробітку і родючості ґрунту... загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримітивнішого ви­гляду, і багато з них старі, захирлявіли й занепали. Широка вули­ця — без тротуарів і являє собою переважно море бруду. В усьо­му селі не видно жодного деревця чи кущика. Щетинисті, брудні свині валяються в багні чи розгулюють, шукаючи собі корму; все село справляє гнітюче враження безпорадності, злиднів і бруду... Суспільність і підприємливість — якості тут невідомі. Поки є хоч найменша можливість переносити яку-небудь незручність, ніко­му й на думку не спаде позбутися зла... «Вигляд усіх цих сіл був украй одноманітний і печальний: ветхі ізби, вкриті морем бруду вулиці, без тротуарів і водостоків, без деревця й кущика, все брудно, сіро, непривітно...» «Кладовища східносибірських сіл були достойніші уваги, ніж вони самі». Чи ще потрібні картини-діагнози, картини-присуди з книги «Сибір!»? Вони однотипні, й, звичайно, американець бачить те, що є, і мимоволі побачене ви­ростає до узагальнення, хоч він начебто й не прагне узагальнення.

V. Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибі­ру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до «дикого» народу. Так, «диким» народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.

У книзі М. Кротова «Якутская ссылка 70-80-х годов» (істо­ричний