Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Отак, бачте, спростовується і заперечується ефект мухомора на російському ґрунті.

VII. Ще зі шкільної лави пам'ятається твір невідомого автора XVII століття «Повесть о Горе-Злочастии». (Мені ось трапило до рук видання 1985 року, післямова академіка Д. Лихачова). Тут мовлено: «Человеческое сердце немысленно и неуимчиво». Цита­та звідси так і просяться. «Не ходи, чадо, в пиры и братчины, не садися ты на место болшее, не пей, чадо, двух чар за єдину, не прелщайся, чадо, на добрых красных жен». «Не думай украсти, ограбити, и обмануть, солгать, и неправду учинить. Не прелщай­ся, чадо, на злато и серебро, не збирай богатства неправого...» «Не безчествуй, чадо, богата и убога, а имей всех равно по еди­ному. А знайся, чадо, с мудрыми и с розумними водися, и з дру­гими надежными дружися, которые бы тебя злу не доставили». Це з порад батька-матері своєму «добру молодцу». Але ж коли це який-небудь Васька Буслаєв та слухав свою матір, а не святкував свою споконвічну буслаєвщину! Коли це він слухав голос твере­зого глузду! Коли виривався з моделі!.. І ось якийсь незваний брат — «зазвал его на кабацкий двор, завел его в избу кабацкую, поднес ему пару зелена вина и кружку поднес пива пьянова... хошь и упьешся, братец, допьяна, ино где пил, тут и спать ложи- ся... принимался он за питья за пьяныя и спивал чару зелена вина, запивал он чашею меду сладкова, и пил он, молодец, пиво пьяное, упился он без памяти и где пил, тут и спать ложился»- Долю свою й конем не об'їдеш, що більше конем править «Горе-

Злочастие»: «а гнездо мое и вотчина во бражниках». Воно, Горе, розбило йому весілля, послало в кабак - «сошел он пропивать свои животы», і так глумиться й знущається Горе з цього блудно­го сина, що й не втямиш: поневіряється він волею Горя, чи Горе тому незнищенне, що на його вік-перевік вистачало, вистачає і вистачить бражників («а гнездо мое и вотчина во бражниках»). І ще довго невідчіпне Горе править героєм («молодец пошел пеш дорогою, а Горе под руку под правую, научает молодца богато жить, убити и ограбить, чтобы молодца за то повесили или с кам­нем в воду посадили») — аж поки той постригся в монастир. Амінь.

У післямові, аналізуючи «Повесть о Горе-Злочастии», академік Д Лихачов пише про те, що в руській книжності XI —XVI ст. від­дзеркалились переважно ідеї вродженої долі, долі роду. А з про­будженням інтересу до людини вже кристалізується нове уяв­лення про долю - індивідуальну, коли доля прив'язується до людини в силу випадку чи з її особистої волі. І, мовляв, молодця явлено в повісті жертвою власної долі, і цю долю персоніфікова­но як «Горе-Злочастие». І, мовляв, коли в родовому суспільстві народні уявлення про «судьбу-долю» неодмінно пов'язано з родо­вою, вродженою судьбою, й ці уявлення виникли у зв'язку з культом предків, то вони міняються в нових умовах, з розвитком індивідуалізму, ідеєю особистої долі, яка індивідуально властива тій чи іншій людині, долі не вродженої, а начебто навіяної збоку, і в характері цієї долі винуватий сам її носій.

На мою думку, і так — і не так, бо це таки винуватий носій, з нього знімати вину не можна, але ж... ніяк не забувається стат­тя академіка Д. Лихачева з ж. «Новый мир», надрукована через десять років після статті про «Горе-Злочастие» під назвою «Не­льзя уйти от самих себя...», і в цій статті автор пише не про те, що нинішні великороси-індивідуали повинні б відійти від своєї індивідуальної ментальності (звичайно, і про це теж), а пише все- таки про те, що народові годилося б бодай трохи позбутися своєї споконвічної ментальності. Отже, перечитуючи його статтю де­сятирічної давності, я так само вписую героя повісті в контекст тотального народного характеру, як вписую Ваську Буслаєва чи Єрмака, бо, звичайно, герой «Повести о Горе-Злочастии» індивідуал, але ж він міцно і знайомо вмонтований у контекст народ­ного характеру — таки тяжіє до «культу предків», і тут етнос і його окремий представник, як завжди, приречено єдині... «нельзя уйти от самих себя...», та вже бодай трішки обнадійливо, що за­думуємося над цією біганиною від себе - в ім'я самих себе... знову ж таки - тільки в ім'я самих себе... чи не тільки?

VIII. З давньоруської літератури добре відомий жанр усіля­ких повчань-звернень до простолюдинів, які можна б назвати морально-етичними напучуваннями-бичуваннями. Скажімо, відо­ме «Повчання Мойсея про надмірне п'янство». Мойсей — новго­родський ігумен, помер у 1187 році. Ігумен Мойсей гнівно осу­джує пороки (які, звичайно, не дають увійти в царство небесне), пропагуючи: «сну свое время и мера, желанию пищи и время, и мера, и питью свой срок и умеренность, потребности женщин время и мера... насколько больше нас кони, насколько быстрее нас пес, а каждый из этих животных, как видим, в еде и питье пренебрегает обжорством... а на избыток желанья узду налагать воздержания...»

Зрозуміло, не було б предмета розмови — не було б і самої розмови, не було б пороків — не було б пророків для їхніх бичу­вань, не було б порівнянь пастви з тваринами на користь таки тва­рин, поміж яких і не треба проповідувати «узду воздержанья».

Ось «Повчання мудрого єпископа Білгородського», яке на­чебто належить єпископу-філософу Григорію з підкиївського Білгорода, жив приблизно тоді ж, що й новгородський ігумен Мойсей. Мудрий пастир Григорій — він рече й мудре повчання, сказати б, непроминального значення, і, знову ж таки, не було б предмета розмови — не було б самої розмови, та що діяти пастиру, коли паства не своїй людській подобизні належить, а пороку, з непередаваною щирістю і втіхою служить пороку, себто дияво­лу? І єпископ Григорій викриває та звинувачує з традиційним - з часів сивих по нинішні часи - пафосом, який і в даному разі так і хочеться порівняти з біблійним бісером. Актуальне повчан­ня - як для Росії Єльцина, так і для України Кучми.

«...и вы же все, сколько вас душу имеет человеческую и еще не совсем звероподобны... Как же я, видя не одни лишь дома, но весь город... но и окрестности его погорающими, полностью сож­женными, и не как от огня дерево, но от пламени погибаю­щих,— то не восскорблю ли душою и, насколько есть