Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигс­берг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже - російська провінція, причім, звичайно, глибо­ка, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Со­ловйова, що «народонаселению» було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією- матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезно­му Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує «балы-машкерады», бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь «город русской славы...», а Порт-Артур «город русских моряков».

І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголіз- му, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію - багатолику орду.

Се веют шлемы их пернаты.

Се их белеют знамена,

Се их покрыты пылью латы,

На коих кровь еще видна!

Воззри: се идут в ратном строе!

Всяк истый в сердце славянин!

Не Марса ль в каждом зришь герое?

Не всяк ли рока властелин?

Речешь — и двинется полсвета,

Различный образ и язык:

Тавридец — чтитель Магомета,

Поклонник идолов калмык.

Башкирец с меткими стрелами,

С булатной саблею черкес

Ударят с шумом вслед за нами

И прах поднимут до небес!

Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій доч­ці - на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою «Франція — це я», російськими одо- писцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Гер­цен писав, що «тесная близость литературы и правительства ста­ла еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и са­тиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина».

І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав зго­дом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою са­мою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці то­тального червоного терору.

IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли піс­ля війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятки декоративно-приклад­ного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали по­вернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в мос­ковських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні зло­діяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не рести­туции, а репарации. Для России признание проблемы возвраще­ния произведений искусств - акт капитуляции. За каждую вы­данную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відрод­ження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Ук­раїні значить не відродитися, значить капітулювати перед Украї­ною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні тра­диції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона, тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культу­ри? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імпе­рії? — «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози паку­валися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поціновувалося навіть на розбійному