Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Та щоб її прив’язати до города, куди йшов, посипав траву сіллю. Господаря не жалував, бо пан, гроші має. А сіль носив у кишені й як тільки корова зачинала вириватись — сип жмінку соли! От тоді Бинька пасла на тому місці, до голої землі виїла. А заки виїла, забула свою нудьгу й ішла далі, пасучи. Часом поривалась бігти, та сильна Ількова рука кріпко здержувала ланцюг. Треба було слухати. Зате часом дісталось буряка, яблук-паданиць, або Ілько завів крадькома в ліс де «контура» і між молодими смерічками була справжня лісова трава, та ще й ніким не рухана, бо пасти на контурі невільно. Та Ілько пас крадькома й Бинька, чуючи запах лісових та полонинських трав, смакувала собі, мабуть нагадуючи, як то:

І хоч ті часи минули, проте й у лісі не було погано.

Так став Ілько необхідний. Без нього корова не паслася.

— Що ж. Ганю, хіба брати парубка — питався Старий Пан — ти видиш, він вміє пасти цю бісновату корову, а ми з нею собі не порадимо.

Таке вже ображувало Ганю, що чейже пастушила в своєму житті довше, як хто другий, будучи сиротою та завжди в наймах. І, щоб якийсь Ілько ліпше знав до корови як вона?!

— Е, що там не порадиме?! Та чого? Або то така штука ходити з коровов на шпацір? Сами пан няй спробуют та увидят, що й з вами пастиме. Але тото правда: нихто не має часу цілий день її бавити як дітвака, та водити як панянку та сюда та туда. Як я з нев ходитиму, то хто зварит та випере, та в городі зробить?

— Ну, то нема іншого способу, тільки брати Ілька — вирішив господар.

Так став Ілько третім жильцем Кичери. А його приязнь з Бинькою перетривала всі події і удари, що впали на Кичеру. Навіть війни не розлучили тих обоє.

День по дневі Ілько ходив з Бинькою по городі й пас її. Разом з ним вона обходила кільканадцять раз ті самі місця, одні трави їла, вигризаючи їх аж до самої землі, інші, хоч які буйні й високі залишала, тільки голосно фукнувши носом біля них. Їх і називали «офуки» і знали, що офуків Бинька ніколи-преніколи не торкне. Обнюхувала й випасала довкола молодих смерічок, обгризала лози, що росли під парканом, час від часу висмикувала собі картоплю з поля чи й буряк. А йдучи попід щепи в саді, старалась якнайчастіше смикнути листя і стрясти собі яблук і поїсти. Але без Ілька вона не паслася ні хвилини. Він мусів бути при ній і йти з нею крок в крок. Якже часом віддалився кудинебудь, корова ставала серед города й ревла протяжно й довго, виглядаючи його тужливими очима. Бувало, хтонебудь з хатніх виручав Ілька й ішов «на прохід» з Бинькою. Та вона дивилась великими очима за Ільком, слідкуючи, куди пішов. Трохи й пасла, але через хвилину старалась свого пастуха потягнути й примусити його кинути ланцюг. Своїм звичаєм гнала тоді в картоплі, або жито, тратуючи все, що було на дорозі. Та станувши серед поля, підносила голову, дивилась у даль, відкіля бігла крута стежка від села й як тільки помітила на ній яку чоловічу постать ревла протяжно й тужно, простягнувши шию і нудьгуючи самотою.

Якже він зближався до воріт, корова кидала пасти, торгнувши ланцюга, гнала наосліп до фіртки, перескакуючи жердки й парканці й, припавши до свого друга, клала йому голову на плече та з розкішшю піддавалась його чуханню під шиєю, або між рогами, зідхала при тому й жмурила очі, переживаючи насолоду пестощів. Або бралась його лизати. Лизала лице, руки, штани. Оці старі, полатані, жовті штруксові штани, затовщені та заяложені, вона лизала та й ще на самому заді.

Бувало — ввійшов Ілько в хату за чимнебудь. А тут глянь: корова переступає поріг, входить до кухні й преспокійно йде до стола, бере собі з нього головку капусти, чи підходить до відра, п’є воду, а боком дивиться, чи Ілько є.

Вже й люди сміялись і жартували:

— Гей, Ельку! Та ци не йде з тобов корова в постіль, як ідеш спати?

Але Бинька нудьгувала за товариством — це було мабуть причиною її прив’язання до парубка. Через кілки паркану, що оточував господарство дивилась часто за людською худобою і ревла й рвалась бігти за нею. Але з господарства самій тяжко було вийти, бо фіртки замикали й Бинька залишалась на городі, порикуючи жалісно за своїми товаришками, що сходили стежками у село й може за далекими гірськими проходами.

Старий Пан полюбив свого «бісноватого звіра», хоч звір у своєму серці мав місце тільки для Ілька. Часто Старий Пан пас його сам та приговорював, сварив за непослух і показував свого бука, коли Бинька з своїм упором рвала до грядок або торгала щепи.

Звичайно заходив рано до стайні, брав дротяну щітку й чесав свою коровицю. Це було Бинці дуже до вподоби: вона наставляла боки, натягала шию, подавала голову, видаючи при тому короткі задоволені помукування. Також чухання під шию і між роги було Бинці дуже приємне й Старий Пан не жалував його своєму звірові.

— Видиш, Биньчисько, пан любить свого дикуна. Будь тільки чемна й терпелива. Наперед пан збудує тобі гарну, прегарну стайню. Таку, якої немає жодна корова в селі. Ясну, велику, теплу. А потім залишимо тобі теличку й будеш мати товариство. Будете собі обі ходити й вже бідний старий звір не буде такий самітний.

Бинька дивилась великими карими очима, нюхала панові кишені шукаючи там присмаків. Бо й справді пан не приходив до неї без яблук, соли, чи хоч якого буряка. Так, що його відвідини були получені з ласуванням — це Бинька збагнула дуже швидко.

І до господині поволі привикала корова. Ганя доїла її тричі денно, підклавши на