Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

торг. Ціни від стоп’ятдесят до шестисот, — як до штуки, чи пари. Спокійні переговори переходять інколи в палку скороговірку, а то й лайку та бучу. Тоді тягнуть до себе ланц і ґазда й купець, а гроші переходять з рук до рук. Меткі злодюжки тільки й виглядають пригожої хвилини, щоб ґазді вихопити гроші. Але, хай попадеться такий під ґаздівські буки! Зіб’ють, що й кісток не полічить.

Торгує бойківська столиця, б’ють живчики серця гір. Завтра вони знову вернуться до повільного ритму буднів і здрімаються під дрібними слотами, аж доки їх не пробудить новий торг «на другої Матки». І знову, як сьогодні загомонять дороги, а полотно й вишивка змішається з кольором тварини. Зійдуться знову ґазди з Дильови, Ступосян, Берегів аж ген з Волосатого, що вже за горами, де ґазди кажуть «лем», величають себе князями, а в задимлених скринях зберігають родові папери з печатками, хоч грамоти вони не знають.

Усі вони приженуть з полонини маргу, продадуть старі штуки, куплять молодші, на випас, при чому завжди яка сотчина перепаде. От так перейде в людські руки з пів мільйона, а то й більше. Бо так було від віків. Час станув тут непорушно. Він здрімався серед лісів і широких полонинських просторів. Завжди з таким самим спокоєм приганяв гірський люд свій скот до цього серця своєї країни, байдуже, чи було воно галявою серед лісів, чи селом і містечком. Завжди продавав скот, все одно чи діставав за нього зброю і харчі, чи гроші.

І сьогодні купують одяг, ковбасу, монопольку. П’ють з пляшки, стоячи серед торговиці. Та не п’ють багато й буйно, як колись. Народ став поважний, тяжкий, майже сумовитий. Як його пісня. Як мряки, що оце повзуть верхами.

На обох ринках купують теж лакітки: кислі огірки, грушки, білі булки. І пісні переписані на клаптику паперу. Їх продає сім’я: чоловік грає на гармонії, а жінка співає. За десять сотиків продають співанку «з голосом».

Оце торг береться кінця. Як завжди на Спаса, зачинає падати дощ. Непомітно — швидко надтягнули з полудне-заходу хмари. Оце повзе низько грізна темінь. Високі пасма від півдня чешуть її і кидають в Сянову долину. Паде на села й гори. Вже сива густа мряка лягає на торговицю. Наче б десь віддалювались гори й люди, меркла худоба, а світ западався у глибінь, зникав за сірим серпанком. Тільки з-за нього чутно тупіт ніг, що вертаються гірськими шляхами до своїх садиб.Залишається гострий пах худоб’ячого гною і велика глуша. Десь тільки з-за неї долетить повільна пісонька або гра на сопілці:

— Ой, у полонині Темиї, темиї! Та не видно білявини З-за ниї, з-за ниї!

Та бо такі хмари впали на землю, що впірнула в білу темінь. Та бо не то, що білявини не видно, але й бичків, що повільно тягнуться додому з новими ґаздами. Як перед торгом і тепер вертаються через Бердо вози скриплячі. Під холодною мжичкою спиняється сіра конячина в темну вужівницю стежок. Десь ліворуч у мряках і хмарах Маґура. О, буде слота, довготривалі дощі, коли її невидно-неслідно. Все ж бо Маґура віщує дощі непомильно.

— Ой то тота Маґуройка. Покрилася мрачком. Ой ішов бим до тя, мила. Боюся сірачком.

Гей, як люнуть дощі, як ринуть води! Холодний вітер тільки вівси колотить і грізно гуде лісами.

Ніч на стежки тривогу кладе.

* * *

От так і серед таких умовин купили Биньку. Білобоку, жовтолатасту, молоду й пишну. З Дзвиняча від ґазди Паньчука Івана. Полониський звір, присягав ґазда, що дає 10 літрів молока денно. Тай Ганя здоїла на торзі й таки відро молока було. Смачного, густого, солодкого. Аж тепер на Кичері настане інше життя!

XXX. БИНЬКА — ПАНІВ ЗВІР

Поява Биньки була надзвичайним, просто історичним випадком на Кичері. Як тільки її привели та примістили в стаєнці, і нагодували свіжою команицею, Старий Пан зготовив її «метрику»: на білій, гладко вигибльованій дощечці написав своїм гарним письмом:

Бинька куплена 18 серпня 1931 р. у Івана Паньчука з Дзвиняча.

Народилася 2 червня 1927 р.

Так отже, Бинька була молода, гарна й жвава. Своїми великими карими очима розглядала нове господарство, її вогкі ніздрі вітрили й обнюхували кожного. Щоб заприязнитись із нею Старий Пан подав їй пригорщу соли, яку вона лизала з насолодою, покінчивши ж вилизувала довго й дбайливо долоню, водячи по ній своїм теплим шорстким язиком. І потім, як тільки хто зблизився до неї, обнюхувала його, шукала по кишенях, лизала йому одяг, найрадше обуву, певно тому, що в мастях, що ними її чистили, були приємні їй складники. Потрапила черевик вилизати аж до білої, сирої шкіри. Молока давала вона справді доволі. Тому, що була недавно по теляті давала тепер тричі денно мало не ціле відро пінистого, запашного молока. Так, що корова з неї була добра, треба признати. Ну, а що попоїсти потребувала добре, це хіба не ніяка хиба; звісно, без доброго годування корова не даватиме молока. Так от із цим годуванням було трохи мороки.

Вранці наступного дня, як тільки Бинька випочала собі після довгої дороги, випустили її до городу, на соковиту траву в саді. Ганя взяла для зручности на посторонок, бо не знати, яка в корови натура. А натуронька показалась дуже швидко.

Бинька вийшла з своєї комірчини рада сонцю і траві. Хотілось розправити ноги, побігати, ужити простору. Та що це за перешкода? Якийсь шнур тримає за роги! Ну, цього вже ніяк не можна стерпіти! Бинька помотала кілька раз головою, тупнула кілька раз ногою та й як не дасть драла!

Ганя тільки крикнула й шубовснула собою