Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Цього літа Старий Пан досить добре заробив і тепер перед ним стояло завдання: ремонт хати й купівля корови та будова стайні.

Николайчук теж винаймив свої чотири кімнати. Щоправда, попередніх років він теж віднаймав їх, але тепер він вирішив прийняти літників з харчем, щоб трохи більше заробити та й щоб у кухні був спокій. Кухня одна. Шоправда з двома печами, але звичайно господині не погоджувалися і було з тим немало мороки. Тож тепер господарив Старий Пан і Ганя. Треба сказати, що Старий Пан розумівся на куховарстві зовсім добре та й Ганя варила не погано. Але найтяжче було з постачанням харчів. Були дні, що м’яса ніяк дістати не годен, а на безм’ясний харч літники нарікали. Тому приходилось господареві їздити з оцим своїм наплечником до Самбора. Нового, чи Старого, чи до Турки й на своїй старій спині носити тягарі. А потім стояти при кухні, одне мішати, друге смажити, чи варити. Вправді Ганя дістала на літо помічницю, жінку Андрія Кисиличина, та вона тільки й робила, що воду носила, картоплю лущила, чи яку ярину чистила. Доволі було й тої роботи. Решту: випікати й виварювати й подавати, це вже господарська справа. Правда, потім ще посуду вона змивала. Невеликі прибутки мав Старий Пан з такого підприємства. Бо ж відомо, що пансіон оплачується тільки на більшу скалю. Проте, все ж таки трохи грошей вплинуло. Усі відідхнули з полегшею, як літники від’їхали. Хату прибрано, дощі покінчилися. Зачинався гарний, золотий вересень. Дехто з дітей волів приїхати до батька в таку пору. Вдома вже було тихо, вигідно, було доволі місця. Й вересень мав свій чар. У саді вже золотилася оця пізна відміна боровиків, з темними шапками на товстих пеньках. Їх називають у нас жнивними, чи жнивняками. Стефа любила цю пору найліпше. Обоє вони з батьком любили йти до ліса на гриби, де завжди були змагання, хто перший найде гриб і кому ліпше пощастить. Треба сказати, що батькові везло дуже добре, хоч і Стефа уміла збирати гриби. Золоте, ласкаве сонце, вже не таке гаряче, як у літі, вигрівало пухкі, сито зелені мохи й малювало на бронзово капелюхи грибів. Вже де-не-де по одному викотився на мох кругленький помаранчево-рожевий рижок, але для них ще зарано. В другій половині жовтня Стефа приїде й тоді разом з батьком робитиме велику заготівлю рижків на зиму й для себе й для сестер.

На зрубах і в ярках до сонця вже зріють ожини. Тяжкі грозна соковитих, запашних ягід хиляться аж до землі. Договорившись з якою Касею, чи Настунею. Стефа йшла на ожини. Поринала в ожинники між гірські трави й зілля, що пахнуло терпкаво-солодко. Ліс шумів і пахнув розігрітою живицею. Чмелі заходилися біля жовтих квітів медунки. А там уже й зацвив темносиній терлич — ґенціяна. Великі його кущі ґранатовіли чашами глибокосинього квіту. Вертаючися з лісу. Стефа несла завжди в’язанку отих квіток і везла їх із собою до Львова.

За молоком ходила Ганя в село, або відтіля приносили їй господині. Очевидно, що масло, сир і другі речі треба було теж купувати.

— Треба нам мати свою корову — не раз говорила Ганя. За кожною крапелькою молока бігай у село, кожну грудку масла випрошуй. А кілько грошей то коштує! А так своя корова годує челядина. І гній був би й ґаздувати б можна. А то земля-сухар — нічого не вродить.

В неділю заходили до Старого Пана ґазди сусіди й з ними радився.

— Не знаю: купувати мені корову чи ні?

— Ба, та чому би ні — після глибокої надуми казав Михайло Лепіш. Таже без корови ні челідин, ні поле не проживе. Тай Пан вже, шануючи вашу голову, старші, молока свого тай масла попоїли б си на здоров’я.

— Не так, тільки ж я не знаю чи потраплю виживити корову з оцього мого поля.

Тоді йшли по городі, обмірковували й журились.

Поля не було багато. А ще на сіно стільки що між яблінками. І ні стебельця соломи.

— Та… поля небагато — призадумався ґазда, — але паші мож докупити. В літі то корова чимбудь. Тай ліс близько. Альо ґаздівські корови ціле літо по лісу пасуть. А на зиму троха сіна а троха докупити. А там лупина з бульби, троха ґрису…

Потім Старий Пан довго не міг рішитися. Обходив господарство, обдумував — шіпчину мав якусь, то покищо могла б там корова стояти. Але з полем…

Частенько заглядав за паркан, спершися об його кілки, і мріяв, дивлячись на сусідські стайки, що бігли по той бік ярку на другому горбику Кичери. На них порозбігались рідкі вівсики, або зеленіла картопелька, припавши низько до землі. На інших був пустар і папороть та молодий ялівець стелили шлях лісові.

— Купити б трохи поля. Кажуть ґазди, що воно пусте. Певно, не гноять його ніколи то й пусте. А мали б корову, був би гній і поле було б не таке зле. Засіялось би конюшину, чи якої мішанки, а там знову овес, щоб була солома…

Вечорами довго нараджувався з Ганею і роздумував. Якось воно не таке страше видавалось, хоч…

А на Спаса вирішили їхати в Лютовиська купувати корову. В Літовища — то так по ґаздівськи а по панськи: Лютовиська. Бувають торги на худобу й ближче. От у Турці, в Борині чи де там. Але в Лютовиськах найбільші й найславніші торги на цілу Бойківщину. То якже купувати корову, якже робити таке велике й важне діло поладнувати його десь у закутині, а не в самій столиці скотарства — Літовищах? То ж вирішили: На Спаса бути Ганці в Літовищах