Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович
Зі сну будило її тричі в день журкотіння молока, що його переливали зі скіпця до горщиків. Боя смаковито простягалася та пружко зіскакувала з печі. Ніжно муркотячи, ласилася до ніг господині. За хвилину її рожевий язичок хлептав тепле течиво.
В полуднє вона прокидалася від гомону ложок і тарілок. Спершу підводила голову й, прижмуривши очі, вітрила. В пахощах їжі вона розбіралася, що її пан мав на обід. М’ясо лоскотало жадібно її ніздрі й вона скоро зістрибувала з печі й за хвилинку сиділа на беріжку стола.
Вузесенькими шпаринками зіниць водила пильно за пановими руками. Тут їй звичайно перепадало дещо смачне. Як же ждати було надто нудно, тоді Боя підходила до пана й тручала головкою його лікоть, приспівуючи ніжно відвічну пісеньку котячого голоду.
За хвилину пси гляділи заздро з-під стола, як Боя їла з панової руки соковиті кусочки м’яса.
Після обіду вона спала знову до вечірнього молока. На дворі бушували сніги-негоди, припікали морози, але Бої було тепло й нудно-сонно. Інколи вона переривала собі нудьгу-сон невеличкими ловами на мишей. Робила це більше для розваги, як з голоду. Мабуть теж гаряча, жива кров була необхідним харчем для Боїного пружкого тіла. В коморі, стайні, чи шпихлірі сіяла вона пострах сірим, метким мишкам. Нехай не забувають, що Боя неподільно володіє в цілому господарстві!
Настала весна. Раннє, яскраве сонце заглянуло на піч. Боя прокинулася і, сидячи на печі, гляділа цілими годинами у вікно. Інколи сходила з печі, перейшла трохи по розмоклому полі, понюхала повітря, розглянула пусті поля і знову верталась у свояси. Скрутившися, засипляла, ждучи повороту літа, мишей і пташні та нових пригод.
Як же часто від неї залежали господарські справи! Нехай спить скручена, носом догори — люди кажуть: «Буде сніг — кітка спить носом догори!» Нехай довше забавиться поза хатою, чи в коморі — заглянувши пусте місце на печі: «Ов! Буде весна, бо кітка пішла на лови!» Як же довгі слоти миють поля і куряться верхами гір, ніхто не сміє сказати, коли буде погода, тільки одна Боя. Вона злазить з печі, миється чистенько й збирається на прохід. Тоді всі тішаться, виглядають через вікно й є певні, що буде вже погода. І є.
Так, Боя знала, що вона дуже важна особа в господарстві, й це надавало їй самопевної поваги й котячої гідности. Теплий, ясний березень збудив її до ловів і нового життя. Тепер Боїні ночі були далекими й незбагненними пригодами. Вона несла дань відвічному інстинктові та жадобі. Вранці вона верталася змерзла, зарошена й стомлена. Після мисочки молока, западала в кам’яний сон. Може в ньому ще раз переживала нічні пригоди? Може бачила бурого, тигросмугого кота, що з’явився в нічній глуші й зникав як привид?
В травні Боя породила котенят.
Звісно, скінчилися лови й походи. Боя мусіла кормити малечу. Ставала знову мила та ніжна й ласкава до людей. Вона ж цілих два тижні залежала від їхньої волі та від їхніх харчів. Пізніше не скоро могла покидати малих і шукати самостійно харчів. Тому й дозволяла брати малих до рук, не зводячи тільки з них очей. То знову вилизувала їх дбайливо.
В цьому році Бої залишили тільки одне. З ним вона примістилася в хаті своїх приятелів, псів. Мали ж вони теплу, затишну буду, а там і горище з малесеньким віконечком. На горищі було трохи сіна, а головне: було захисно й безпечно від ворогів. Все ж веселіше, бо можна було побачити ціле подвір’я і поїсти дечого разом із собаками, зістрибнувши зі свого горища. От і замешкала Боя в віконечку собачої буди.
Мала, тигросмуга Мицка ссала й росла. Вона вже незабаром прозріла й сонними, немовлячими очима стала глядіти в світ. Притулилася до маминого, теплого боку й розглядала зелень та сонце й жмурила нові очка до моря блакиті, що її срібний ранок розливав на світ. Все таке нове й цікаве! Хвилюють трави, літають мухи й птахи, а пси й люди вештаються по подвір’ї. Ах, ці пси! Мама знає їх так добре й зжилася з ними. Але Миценька принесла на світ страх і нехіть до собак. Вона має в крові котячу ворожнечу до собачого роду.
Буває: мама спить, але Мицка пильно розглядає світ.
Скоро біжать дні котячого, немовлячого життя. Іншим разом уже котеня бігає, але Мицонька виховувалася на горищі, де важко було обернутися. До землі ж високо та ще й просто між псів!
Частенько вже мама покидає малу, йдучи за власними справами. Мицка ж, якщо не спить, то нудьгує і жалісно м’явчить. Так хочеться піти за мамою! Ставала ж Боя під віконечком і кликала заохотливо. Вона й показувала Мицці, як скачуть в долину. Ах! Але ж важко як, страшно й небезпечно! До того ж просто між псів…
Мицка росте, мами так часто немає в хаті! Мицонька мусить сидіти сама. Розглядає пильно собак та їхнє життя. Буває, стане котрийсь на дві ноги й поцікавиться Мицкою. Мішенька навіть рад би полизати самітню Мицоньку й попестити її своїм вогким, чорним носом. Стоячи на двох ногах, він скавулить ніжно й вкладає голову в віконечко горища. Але Мицка плює і задкує в темний куток.
Як же Боя вертається. Мицка успокоюється. Вона кидається передусім ссати. Коли ж Боя втомлена засипляє, Мицка стає при мамі сміливіша. Світ такий цікавий! Мицка стає в віконечку й пильно розглядає курчат, що з гамором пасуться на траві. Мицка чує в жилах кров тигросмугого батька: стрибнути б та одне за шийку!
Врешті велика пригода: над самою головою зашорохтіли крила! Горобець летить! Мало того: він сів собі на дашку над Мицчиним носом, вертиться і поцвірінькує. Він зовсім не боїться псів, ні курок. Виїдає цим і тим харчі з-перед носа. Тепер сидить над Мицкою на досяг сивої лапки! Мицка:
