Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

чорні пружки, з пащі звісила язика й сапає голосно як машина. Але вуха чуйно насторожені, вони вловлюють кожен звук у лісі. Бось наче дрімає. Але нагло перестає сапати, замикає пащу й розплющує очі. На мить, щоб послухати. Вуха й ніздрі працюють. Видно нічого немає цікавого, бо Бось знову сопе й відпочиває. Рожевий язик раз уліво то знову вправо.

Час до часу Бось встає, підходить до Стефи, обнюхує її та тручає вогким носом. Рад би лизнути. Її очі питають: чи не пішли б ми в долину? Тут ні нахідки, ні ловів. А ще сонце пече. — Стефа гладить розумний лоб своєї «лайдачки», поклепує її гладкі боки й каже, що їй тут добре. Бось розуміє. Крутьне задом, вертьне хвостом і знову лягає в кущ. Під її опікою Стефа задрімує спокійно. Бось час до часу встає, обходить вершок гори, шарить по кущах і заспокоєна вертається під свій кущ.

Відпочивають. Є тепло, спокійно й добре. Бось стереже. Стефа дрімає, не сплячи. Крізь примкнені очі море синяви й молодої зелені лісу.

Все ж час вертатись. Бось заїдає щось у кущі, пасе десь траву, штудерно обсовуючи її цвіт із стебла, запиває водою з потока.

Оце на полі більші лови. Бось підходить до дірки в землі, вітрить пильно. Ху, ху, ху — носом. А потім: швидкі босі лапки в рух. Бось порпає дуже зручно й швидко. Босьові, цинамонові лапки викидають прудко землю, ніс риє в глибокому хіднику. Згодом майже пів собаки вміщується в ямі. Увага! По Боськовій спині пробігає нервова хвиля, вона запирається задніми ногами об беріг, ніс стримить глибоко в землю і за хвилинку виринає з землі. Ніс замазаний глиною, у зубах велика, товста миша — мати. Їсть її швидко і зі смаком, тільки хрупають кістки. Вже тільки хвостика видно, вже й його не стало. Бось облизує собі пащу, вертить хвостом, кинувши швидко оком на свою паню. Але ж зараз береться до нової роботи. Бось інженер — знає як біжать підземні тунелі. Вишукує сусідню дірку, гребе швидко. Чи ти — ба? Таж глина зачинає ворушитись в попередній ямці! За хвилину Бось кінчить діло: випорпує мишине гніздо з п’ятьма малими мишенятами й з’їдає їх усі зі смаком. Потім крутьне задом, струсне спиною посипаною глиною та побіжить до потока напитись води. Бось непогано поснідала і тепер рада.

Так, так! Бось уміє собі радити. Її гладкі боки не знають голоду, а її шия ланцюга. І лиха вона й куслива, тож до хати чужий не доступить. Ще й щенят родить двічі в рік. За них господарі дістають потім плуг, квочку, чи які ґаздівські прислуги — собаки, знаєте, добрі ті Босьчині щенята.

А Боська ходить на проходи, лови й грабіжки. Така вона, оця цинамонова Боська в білих панчохах. Прудкі ноги, здорові зуби, сприт та меткість. Надівсе ж відвага. Боська завжди перша нападає та й не відступає. Вона ж мати роду й провідниця голоти, яку веде на псоти й розпусту.

ХХІІ. ДВІ МАТЕРІ

Мімине ліжко було завжди предметом мрій її дітей: як тільки котре побачило порожню свою колиску — там родилися всі діти — вскакувало до неї і смачно засипляло. Як би не було: розкішний сон у маминому ліжку довго не тривав. Хай тільки стара вернеться і загарчить грізно, показуючи свої старечі зуби — кінчиться теплий щенячий спомин і, підібравши під себе хвоста, треба втікати на двір. Зрештою інші діти мають таке саме право до маминого ліжка, як малий Мішенька: хай тільки побачать його там, зараз зводять із ним боротьбу, гаркітню, торганину за вуха й кудли і серед метушні та гризні вибігають усі разом на подвір’я. Правду кажучи, не малі права до маминого ліжка має дочка Боська, що двічі родила в ньому своїх щенят. Але стара незгідлива й дуже вже певна своїх прав. А вже найбільше пересердя, коли до її ліжка влізе кітка. Яким правом?! Вона єдина з, собачого роду не любила котів. Мало це свою причину: кітка, що кормила своїх немовлят, кинулася раз на неї, як тільки ввійшла в хату й ганебно подрапала їй ніс. Чи можна після того любити таких поганих хижаків? Проте інші пси любили обох кіток, з ними виросли й виховались на господарстві. Щур /дурень/ навіть любився в обох, напереміну. Пестив, вилизував, їв і спав з ними, своїм любовним, ніжним скавулінням зануджував раз одну, то знов другу. Йому байдуже, що всі сміються з нього та лають: «Щур дурень, котячий пес». М’яка, тепла, латаста Боя й тигросмуга Фік — власне їй казали «він» — були панями його серця. Любив їх романтичною, ідеальною любов’ю. Ах, Щур дурень, це ж відомо!

Вже підросли ярі жита й хвилювали в теплому, червневому вітрі. Дрібний, гірський вівсик бігав по жовтих скибах, доганяючи один одного. Треба ж було нарадитися, чи скоро прийдеться цвісти? Цвіли картоплі й широким, теплим пахом стелили дорогу літу. А соняшне тепло обіймало запашні, смерекові ліси, пестило молоді руна піль.

Виляглися жовті, малесенькі курчатка. Вони вже навіть тратили соняшну, теплу, ціплячу барву й підстрибували за квочкою, розсіяні серед трав. Стара мати — свиня водила своїх рожевих поросяток, похрунькуючи. Вони бігали так смішно на своїх товстеньких, коротких ніжках, напів підвинувши куці хвостики. Ех! Аж світилися розумні, веселі Босьчині очі! Стрибнути б через огорожу та хоч страху нагнати оцій свинячій сім’ї.

Обі кітки повні, обважнілі. Боя ввесь час поза хатою, на ловах. Днями й ночами вона чаїться на горобців, ловить мишей, їсть багато. Прийдуть же важкі дні. В хату заходила Боя вранці напитися теплого молока й поспати на печі. В той час Фік повний як струк дорідного бобу, не покидав хати. Він цілий день вилігувався на сонці й дбайливо вилизував свій м’який, сірий животик. Під час обіду сидів на колінах своєї пані й обережно м’якою, сірою лапкою сягав по куски м’яса на тарілці. Коли ж йому погрожували й лаяли, тручав пестливо лобиком і муркотів примирливо. О! Ця киця була пестійкою і їй усе було вільно. Після обіду лягала знову в гарячому, літному сонці й годинами вилизувала себе, муркотячи