Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Старий Пан обіцяв восені дати за Босьчину злосливість кошик яблук для дітей, ґазда признавав, що все це «байки», що портки були старі, та лата в латі, а шкуру Боська ледве зубом зашкрябнула. Портки жінка зашиє, рану пан залікував, а що до собаки…

— Та то файна собака. Нема що казати. І зла, куслива й брехлива. Такої собаки треба в саді. Коби ж її так якось в’язати, щоб людий не кусала. А ту знов не знати, що панові радити. Бо то собаки на ланцку ніхто не вдержить. Пес, то що інше. То псяча служба на ланцку. А собака гонить і щенят родить і годує. Ні, то не до ланцка. Може би так де роздобути такого файного, ґаздівського пса?

Тут уже в розмову встрявала Ганя і звичайно присікалася до господаря:

— Та бо я тиж казала, щоби Боськи не лишати. Альо Цигана пан дали й Андрій має з него доброго пса. Всі хати в Гришівці він один пильнує як день так ніч на ланцку. А злий! А то-то до чого? Тільки гнати.

— Дайно спокій, Ганю, — вже зачинав злоститись Старий Пан. — Боська моя собачка, вона мені потрібна в саді й я її не проміняв би за іншого пса. Автім: Боська певно буде незадовго мати малі, залишимо її сина й, якщо вдасться в маму, буде добрий пес. Боська мені, а ти собі пса.

А в Боськи й справді гладшали боки. Її вже ніхто й не пробував обганяти від женихів, як колись Мімі. Вона як день так ніч на дворі, а там собі жила, як знала.

Проте після таких відвідин когось з села Боську не минала кара: на цілий день її в’язали при буді, при чому й від Гані не минулось їй декілька стусанів. Боська добре розуміла защо, свої грішки вона дуже добре пам’ятала, а запах покусаного ґазди нагадував їй поповнений злочин. Тож знала, за що це все.

Тільки ж Старий Пан інколи підходив до в’язня і потішав:

— Бідний, бідний Бось! Аж сверблять оті босі лапки подралувати собі, аж кортить цей червоний, білозубий пащ брехнути та знову когось за ногу. Але ти підожди. Тільки трошки смеркнеться, Ганчисько недобре піде по молоко, а пан звільнить свою пестійку.

Так і діялось. І знову вечір та ніч несли з собою чар нових пригод та нагоду до нових злочинів.

Отак весело проживала Боська на Кичері. Наприкінці першого року вона вродила своїх перших дітей. Разом з нею і стара Мімі, що й далі держалась свого ліжка й панової ноги, вродила дітей. І знову залишили на господарстві аж двох: Босьчиного Щура й Міминого Мішу. Першого, або другого мали привчити до ланцюга, а тоді іншого віддати людям. Ціла оця собачня становила веселу, молоду компанію, що її дуже часто називали в хаті «голота». Провідницею оцеї голоти стала Боська.

ХХІ. НА ПРОХОДІ

Стефа виходить з хати. Боська гріється на сонці, підводить голову, щурить вуха. Уважно глядить своїми хитрими, чорними очима.

— Підеш до ліса? — шепче Стефа ледве чутно.

О! Бось знає, що значить «підеш» і «ліс». Підривається на прудкі ніжки в білих панчохах, підбігає, викидає передні ноги на паню, теплим язиком лиже по руках. Хвіст скручений у файку вертиться разом з задною частиною тіла.

У ліс! У ліс!

Проходять біля буди Мімі й Щура. Боська навмисне звільнює кроку. Вони скавучать і просять: так радо побігти б у ліс! Такі сумні в них очі! Але Боська сміється з них, просто їм у вічі. Її карі очиська сміються з них цілою радістю собачого сміху, паща сміється червоним рухливим язиком і білими зубами. Підбігла, черкнула Мішу за кудла. Щура тронула носом, мабуть щось сказала йому, бо заскавулів, скулився і застидався. Тоді підстрибнула та, крутьнувши задом, побігла в трави й жита.

По дорозі неодне цікаве. Птахів Боська вже не гонить. Вона знає, що це щеняча забава, негідна старшого пса. Їх не зловить, а брехати на них зайва річ. Це забава добра для малого Міші. Отак заєць — інше діло. Той хоч не полетить в небо. Його можна гнати з Кичери на Кізявицю, вправді не зловити, але ужити насолоди ловів і погоні й вернутися з розсміяною пащею і злобними, гарячими очима та виваленим язиком.

О! Так, заєць — інше діло!

Йде якийсь хлопець. Боська прискакує до нього, бреше завзято. Мусів пробувати з нею діло — камінням. Прискакує зручно та скрутивши в бік малий лобик: хап білими зубами за ногу! Хлопець кричить. Кричить і Стефа:

— Бось, Бось! Тут! Зараз мені тут! Чуєш?!

Нерадо покидає старі розрахунки. Вправді, ще зпереду бреше, але задом крутить. Знак що почула й зрозуміла. Боська складається з двох частин: передня бреше й кусає, задня з обарінком хвоста ввічлива, весела й послушна.

Ех! Боська розбишачка й лайдачка!

У лісі…

Боська щарить між кущами, нюхтить, чхає, час до часу загарчить. Але їй відомий кожний кущик і кожна стежечка. Так часто Стефа питає в неї:

— Босю, де стежка?

Бось тільки зачує, побігла, стежка знайшлась. Так часто приходиться Бося радитись в неодній справі, головно проходів, чи пролазів, камінням через потік, містків і зрубаних пнів серед дороги. Вона все знає. О! Бось волоцюга й хитрунка, вона б не знала!

На вершку. Шумлять смереки й танцює вітер. Два яструби кружляють низько понад смереками. Полові крила рівно на боки. Пливуть, кружляють. Шукають — чатують звисока. Боська щирить зуби, погаркує грізно. Яструби поринають у зелень лісу, а Бось у гущавину ялівців. Їм ніякого діла до себе. Про те цвірінькають пташки й дятель з червоною камізелькою і в смокінгу вистукує дзьобом.

Відпочинок. Стефа шукає сонця, Бось тіні. Лягає близько своєї пані, але під кущем ялівцю, примикає очі в подовжні,