Українська література » Публіцистика » Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Певно, що візьму! Щоб пан знали! — відгрожувалась Ганя, — пан то до ліжка й собак і котів. А вони носять і бруд і блохи.

Бойочка любила свого пана.

В полуднє, як тільки роздавався гомін посуду. Боя відкілясь з’являлася в хаті. Як дух вона виринала знечев’я й невідомо відкіля. Мр, мр! — зголошувалась ідучи пружкими легкими кроками до панового стола. Швидко сиділа на краєчку стола, й, підобравши під себе лапочки, дивилась вузенькими щілинками зіниць і співала собі стиха відвічну пісоньку котячого голоду… М’ясо лоскотало її ніздря, і вона вже не могла довше ждати, півсонно приспівуючи, тільки вставала й тручала пана лобиком у лікоть, примилюючись ніжно. Тоді вже їй перепадалось дещо смачне. Інколи ж обережно й зручно сягала лапкою на його тарілку й виловлювала відтіля який смачний кусок, знаючи, що пан добрий і поза тим, що насварить, нічого їй не грозить.

Після обіду Боя спала звичайно десь у теплі. Зате сумерком вона прокидалась і разом із своїм паном виходила до саду. Йшли собі тоді обоє стежочками, пан з своїм буком, а Боя, гордо піднісши хвоста й чуйно настороживши уха. Найчастіше вона бігла наперед пана, оглядаючись, чи йде за нею, й покликувала його ніжним котячим кличем. Міжтим підстрибувала за нічними нетлями, пасла якесь зілля, ловила комах. Бувало, що видрапувалась дуже швидко й зручно на деревцята й причаївшись на гілці, ждала аж пан зблизиться. Тоді випростовувалась нагло й ловила його лапкою за вуса, або за дашок кашкета.

— Ах! Як пан настрашився свого Кецлика! — сміявся Старий Пан і гладив Бою, по пружкій спині, або лоскотав її під борідку. Ці пестощі були Бої до вподоби й зараз таки збігала вона з дерева, щоб за декількома стрибками повторити свою гру з другого дерева. Це була звичайна Боїна забава з Старим Паном. І, з роками, хоч уже була «стара», вона не забувала цієї гри.

Ще одну привичку мала Боя і за неї Старий Пан любив свого Кека найбільше. Панові доводилось часто від’їздити залізницею. Якимось способом у хаті всі розуміли, що пан не йде в село, тільки збирається їхати. Пси обнюхували його обуву й одяг, що певно пахнув залізницею і занепокоювались. Вони вибігали на подвір’я або ховались денебудь у городі, дожидаючи. Коли ж пан появився на стежці, бігли з ним на зупинку. Боячись, щоб не попали під поїзд, казав Старий Пан їх замикати.

— Ганю, прив’яжи но псів!, або хоч їх зачини в хаті — гукав, хвилюючись.

От тоді починалась метушня, ловлення, накази, свистання і скавуління. З хати пан виходив, як уже пси були зачинені. Звісно, часом не вдавалось когонебудь зловити, а ще як до компанії прибув Шур і Мішенька. Хтонебудь таки викрадався і біг з паном на станцію.

Якби не було: ніколи не бракло на стежці Бої. Вона йшла з паном моторно й гордо, але залишалась завжди перед станцією, поринаючи тут у житах.

Коли ж пан повертався, направду невідомо вже, відкіля Боя це знала. Вона сиділа завжди на яблінці, біля фіртки й відтіля вітала свого пана, зачіпаючи його лапкою і ніжно муркотячи. Пан тішився завжди, що знову є в себе, що «вирвався з проклятого міста», як нарікав звичайно. І тішився, що дожидав його «Кек», і пестив його ніжно. А потім обпадала його собачня з радісним скавулінням та гаркітнею і на неї Боя поглядала з свого дерева трохи згорда й трохи поблажливо.

А з собаками Боя жила теж у добрій злагоді.

З Мімі у неї була така байдужа незайманість. Одне одного навиділи. Та особливої приязні Мімі не виявляла до Бої і, по правді, Боя і не дуже старалась заприязнитися з таким якимсь звірем. Зате вже з іншими псами Боя жила в великій приязні. Обидві з Боськом їли з одної миски, спали біля себе, вигріваючись влітку на сонці. А вже як у Боськи був син Щур, тай той Щур просто по вуха був закоханий у Бойці; вилизував її, пригортав, пестив, ходив за нею назирцем. Але Щур… І взагалі Щур «котячий пес»…

Боїних ночей ніхто не збагне, а пригод ніхто не спише. У всіх будинках, по полях і в лісі було для Бої чимало справ, а нічна темінь сприяла її ловецьким пригодам. Боя бачила в ночі краще як у день, а її чуйність і зручність доповнювали гострі зуби й сильні пазурі.

З м’якої, лагідної пестійки ніч робила ловця-хижака, що смакував гарячу червону кров. В боротьбі з пільними щурами, хом’яками та лісовими звірами Боя діставала не раз болючі рани. Вранці тільки помічали, що в Бої з вуха скапує темна кров, або що в неї з боку вирвано жмут шерсти.

На весні й в осені щось змінялося в Боїному житті. Оце поночі виходили з села коти, десь збіжжями-межами роздавався їхній погрозливо-жадібний зов. Місячними ночами вони співали дику пісню котячої пристрасти. Їм назустріч кидала Боя лемент розбурханої кітки й поринала в травах, що сріблилися в місячному сяйві.

ХХ. РОЗБИШАЧКА

Десь так у половині першого року життя почали Боську вчити й виховувати. Мали ж з неї зробити справжнього пса, що стереже хати. Навчання мало на меті засвоїти Босьці всі мудрощі, яких потребує така собака. Отже в першу чергу: послух, а далі пізнавати ворога й брехати на нього. Ну й: ланцюг та буда.

Послух? Певно, на поклик: Бось, тут, Бось, на, Бось до ноги! Боська прибігала до своїх господарів. Певно що слухала, та…

Пізнавати злодія, ловити його, брехати й кусати — не треба було Боську вчити. Вона це вміла сама. Вже зроду, собачим звичаєм брехала на всіх, хто заходив у хату, вже змалку любила вп’ялити зуби в ґаздівський кожух, чи полотняну ногавицю. Ще до жінок Боська виявляла деяку прихильність. Мабуть собачі мудрощі, переказувані з роду в рід, повчають, що жінка рідко буває злодієм, а ще щоб поночі лізти в чужий сад та до хати, так це вже не жіноче діло.

Відгуки про книгу Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: