Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Ах ти погана, ти погана! То ти до собак, та до цих сільських батярів та драбів, що жеруть падлину й промишляють крадіжжю?То я тебе тут на те привіз? — сварився Старий Пан.

Та Мімі не чула його лайки, ні не боялась уже й бука. Її тягнув непереможною силою клич тічні, її гаркіт та жадоба.

Пізного вечора, коли її вже перестали доглядати, знаючи, що боїться ночі, вона вибігла непомітно на подвір’я і пігнала з тічнею.

Не помогли накликування, свистання і розшуки. Ліс прийняв у свої гостинні палати оцей весільний хоровід.

З тяжким серцем лягав спати Старий Пан. Мімі знову його зрадила й так ганебно, так по собачому, так просто! І де вона тепер?

— Ой? Ганю, де моя Мімі? Таж то єдина жива істота, що пішла зі мною на село! Що з нею діється? Попала в таку тічню, а вона така ніжна, так боїться ночі.

— Та най пан не бояться. Вигониться тай вернеться, — впевнювала Ганя, що знала собачі звичаї. — Таже тяжко держати собаку в хаті та під ключем. Най біжить, таке вже на світі право!

Вранці вернулася Мімі до хати. Ще сонце не зійшло як вона ніжно й винувато заскавуліла під вікном Старого Пана. І хоч який він був лихий та обиджений, хоч як обіцював набити її, то коли вернулася змучена, зарошена й винувато припала до його ніг, лижучи їх, та виляючи хвостом, Старий Пан вибачив їй гріхи цілої ночі.

— Ах, ти погана, ти нечемна! То ти така? І не стид тобі? То я тебе стеріг, то я тебе пестив, а ти поступила як проста сука, така ланцюгова, ще гірше, така сільська волоцюга! — лаяв її.

Та Мімі лизала йому своїм тонким язичком руки, і дивилась в очі такими добрими, вірними карими очима, що пан став гладити її голову та клапаті ушка.

— А дай но, Ганю, шматину й щітку, хай я вичищу ту волоцюгу — попросив. Коли вже Міміна шерсть вернулася до давнього ладу, дали їй мисочку молока, вона нахлепталася і, звинувшись після того в клубок, заснула в своєму ліжку смачним, щасливим сном.

Дні плили на Кичері своїм ладом. Щепи відцвили й на них позав’язувались малесенькі яблучка. Картопелька вилізла з-під скиби й тішила своєю ніжно-зеленою матиною. Її огрібали. А озиме житце стало колоситися. Й скоро зацвіло. Сонце гріло-вигрівало жовті бойківські поля і вирощувало з них ґаздам овоч та плід. Земля-мати дякувала бойкові за його труд та його піт.

Як сонце добре пригріло, Мімі породила троє цуценят. Цей перший прибуток привітали на Кичері з радістю. Оцих три валочки, гарно вилизані, приссались до матірньої груди, а Мімине «лізьо» стало осередком уваги всіх.

Мімі виявила себе дуже ніжною і доброю матір’ю. Коли хто-небудь підходив і брав яке цуценя в руки, Мімі скавуліла й просила настирливо, щоб його віддати й дивилась такими людськими очима, очима занепокоєної матері, що їй зразу же віддавали дитину. Діставши її назад, Мімі лизала мале, так наче б йому сталась за той час велика кривда, і пригортала лапкою до себе. Потім як діти підросли й Мімі вже на короткий час покидала своє ліжко, вистало сказати: «Мімі, де діти?» Або: «Мімі, я беру діти!», щоб собачка кидала й найсмачнішу їжу й кидалася притьмом до дітей. Навіть згодом уже, як діти розійшлись «на посаду», клич: «Я беру діти!», був для Мімі рівнозначний з необхідністю бігти до свого ліжка.

Що ж до того ліжка: було це й справжнє ліжко. Коли майстри робили Старому Панові хатнє обладнання, він казав і для Мімі зробити ліжко. Воно мало вищу спинку, а нижчу дошку на кінці, побічниці гарно тесані й гибльовані, а ніжки стругані й карбовані. Справжнє ліжко, — що й казати. Сінничок випханий м’якенькою отавою і подушечка з цвітного перкалю та покривальце з старого зеленого плющу в великі червоні рожі — он Мімина постіль. Все це разом називалось «лізьо». Селянки, що приходили до кухні, приглядались тому ліжкові й похитували головами:

— У панів всьо по панцьки, ци видите? І собаці таку постіль зробили, що челядинови, та й дбають за неї ліпше як ґазда про дітей.

Не заздріть Мімі, читачі. Буває, що й собаці гарно заживеться. Одній на тисячі, а може мільйони. А так усі вони в голоді, на морозі й слоті, та як каторжники на ланцюгах поприпинані. Буває в спеку навіть води не винесуть. А як б’ють собак, а знущаються! Хай уже якій там Мімі буде краще. Вона була вірною товаришкою Старого Пана й відбула з ним дві мандрівки. Одну на новосілля, а другу… Та про це згодом.

Вже й діти її мали не таку долю, як вона, а іншу. Ще Боська, що залишилась при мамі. А вже Циган… Бідний, бідний Циган!

Так от, годувала собі Мімі дітей. Вже й прибули нові жильці на Кичері. Дві квочки вивели курчаток: жовтеньких, кругленьких та гарненьких. А як повиростали, сталися з них моторні когутики, що чубились за будьщо, й огрядні курочки. Ну, когутиків, то вже там не жалували, знаєте. А вже курочки, так ті весело кудкудакали коло хати й за Ганею бігали, як за рідною мамою. Окрім звичайного: ціп, ціп, ціп! — що скликала їх до їжі, вони розуміли ще «сіла, сіла, сіла!» і тоді сідали понадувавшись, а Ганя брала їх в руки та розглядала, або як мала яку пестійку, то давала їй який шматочок м’яса, тощо. І розуміли одне чуже слово, якого Ганя вживала, коли хотіла, щоб ввечорі пішли сидіти «на бантах»: «Сєдзєць, сєдзєць, сєдзєць!» Чому якраз так треба їх було кликати ввечорі, ніхто не міг розгадати. Ганя казала, що так вони найкраще розуміють. А може для