Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

— Та я не про те думаю. Бо на будову самій, чи з ним, мусіла б мати багато грошей, а про що інше. Татів сад малий, дерева вже постарілися, деякі навіть мають рака, чи їх поломили хлопці. Я хотіла б засадити молодий сад, з шляхетних, гарних деревцят.

— Думка чудова! Але хіба не на твоєму полі? Воно неурожайне, а що найважніше, воно високо під лісом, що висмоктує його та затінює. До того ж вітри. Ходи, оглянемо, де ми могли б завезти молодий сад. Обійшли город, та не багато де було вибирати. Єдине пригоже місце було понижче хати, на одному вузькому клаптику поля між нею і парканом. Було це єдине як-так урожайне поле й батько шкодував його. Все таки перемогла приманчива думка: завести молодий сад.

В хаті Старого Пана пізнати, що сьогодні не робочий день. Не гомонить приладдя, робітників нема, ніхто не спішиться вставати. Сам Старий Пан навіть трошки довше лежить у ліжку, подрімуючи. Тільки Ганя встає вранці, бо в неї досить роботи при господарстві. Ще не оглянулась, а тут уже й дзвони дзвонять. Летить їхній спів по полях і лісах, відбивається об збіччя гір та десь там мовкне, аж під вершками. Але бо в горах, далеко летить голос. Десь там здалеку долітає ледве вловимий звук дзвонів: певно зі Смеречки, бо вона найближче Розлуча. Недільної тиші навіть вітер не полошить. Так це дзвонять на утреню, і Старий Пан збирається із Стефою до церкви. Оце йдуть стежечкою поміж полями. Вже на них зеленіють смужки озимини, навіть яре вже зійшло й покрило жовту землю, ледве помітною щіточкою зелених прозябців. Де-не-де з-під скиби вилазить картопля. Десь там загублений між небом і землею, співає жайворонок. Сонце золотить світок бойківський і благословить цілотижневий труд. Батько й донька йдуть мовчки, одне за одним — стежечка вузенька. Церковця за прогоном розсілася на цвинтарі, під старими липами. Вона крита бляхою: то американи прислали гроші. Цвинтар обгороджений парканом з кілків. Від кожної стежки фіртка. Вона відчиняється так само скриплючи, як і на ґаздівських обійстях. Але з церкви долітає спів крізь відчинені двері. Спів на своєрідний бойкійський спосіб, що в деяких місцях бере ритм коломийки, як от весела мельодія «Іже Херувими». Вже сидять обоє Николайчуки в лавці й слухають оцього співу. В церкві пахне кадилом, воском та маслом, що ним ґазди намазують голови. Крізь вікна світить сонце й видно синяву. В перервах між співом і відправою вривається шум потока й здалеку приглушений спів лісу: він теж править свою Богослужбу. Потім, як уже кінчиться, виходять люди, ступаючи глухо, в ходаки обутими ногами. Під церквою стоїть групка кольорових жінок. До них приступає Стефа й вітається з одною і другою знайомою. — Та вжесьте виїхали? — питають, усміхаючись прихильно — та вже ся лишите з вітцьом? Стефа розказує, що має працю в місті й що приїхала тільки посадити ружі — так усі квітки називають на Бойківщині. Стефа говорить по бойківськи; це вона єдина з усіх дітей Старого Пана. Люди хвалять її за це й кажуть: ци видите, пани, а по нашому говорут, бо то єнчі хіба тілько по польськи. Кілько їх виїздит на сезон, то нихто не говорит по руськи. А тоті Николайчуки відиш не такі пани, як єнчі.

Старий Пан теж говорить з ґаздами. Он стоять біля нього два найважніші майстри: Никола Когут та Андрій Рівняк. З ними Старий Пан обговорює згрубша плян своєї роботи в наступному тижні: скільки робітників взяти та котрих. А там надходить старий Панькович і Николайчук нагадує йому: скажіть свому Ількови, щоб не забув завтра прийти та най кличе зі собою Пахона й Панька. Останні виходять з церкви священик та інженер Совацький. Обидва молоді та доволі високі. Тільки о. Конюх широкоплечий і повновидий, а інженер дуже стрункий та худий. Вони теж приступають до гурта й вітаються з Николайчуками. За хвилю народ з цвинтаря розсипається і по стежках, серед піль виглядає, як розсіяний мак. Николайчуки йдуть знову стежечкою додому. З ними йде сільський письменник Андрій Кисиличин. На неділю він одягнений в білий полотняний одяг і як усі ґазди, гладко поголений. На його щоках круглі рум’янці, його карі очі мають в собі задумчивість і разом з чорним вусом, надають своєрідного чару його обличчю. Андрій розказує Стефі, як перебув зиму, та що написав. Снує свої мрії: написати історію села, зібрати співанки, написати про панщину. В зимі написав п’єсу /Андрій дуже любить цю назву й цей рід творчости/ під заголовком: «Три спільники». Її ставитимуть певно в літі в читальні. До обіду сідає з Николайчуками теж і Андрій і за їжею далі розказує про свої літературні справи. Потім запрошує господарів відвідати його, аж там на Гришівці. Андрій дуже бідний ґазда. Вибрався він, із села на новосілля он там під лісом, вимінявши кусок свого города в селі за стайки поля під лісом. Ледве трохи бульби з нього збирає. Бідують його діти та чорнява Настуня, жона. В літі часом тільки Старий Пан візьме Андрія до роботи, бо робітник з нього ледакий. Та й Настуню часом покличуть прати, чи щось при хаті помогти. Пару ґрейцарів все їм з того капне.

Разом з Андрієм виходять обоє господарі з хати. Батько з донькою йдуть на Кизявицю проходом. Андрій іде додому теж цією дорогою: на захід. За ногами їм плутається Мімі. Раз доторкає носом панової ноги, то знову Стефиної і йде без зацікавлення і охоти, наче сповнюючи немилий, але необхідний обов’язок. Оживлюється тільки тоді, коли Стефа нахиляється до неї попестити, або поговорити. Виляє тоді хвостом і проситься на руки. На руки очевидно її не беруть і вона, зідхнувши тяжко, йде далі за ногами своїх господарів.

По каміннях Студеного, що ледве снується в ярку, проходять на другу сторону й прощаються з Андрієм: йому дорога ліворуч до гори, на Гришівець, а їм праворуч на Кізявицю. Потім батько й донька йдуть широкою, гірською стежкою, що піднімається серед прорубаного лісу й береться на вершок Кізявиці. Спершу біжить вона лагідно, але в останній частині стається трохи стрімкіша