Українська література » Публіцистика » Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович
водилися в тій частині без сонця і моху. Зате в горі на ялицях гніздилися яструби й викликували свою жалібну пісню голоду; по струнких стовбурах бігали білки, а в дуплах гніздилися пташки. Там в оцьому лісі було щось незвичне: лещетарська скічня. На найстрімкішому місці прорубано широку дорогу, прокопано та вижолоблено так, що по середині вона була вгнута й там була площина, з якої лещетарі відбивалися, зіскакуючи вниз на місток, що був понад потоком. Влітку навіть це місце було поросло травою і на ньому паслися завжди ґаздівські корови.

Де-не-де лежала зрубана ялиця, або потужний вітролім. Так ще недавно вони були молодими смереками, чи ялицями, а їхні рамена розходилися, як проміння зорі в зелені лісу. Старий Пан сів на стовбурі вітролома й думав:

— Коли я перший раз прийшов до цього лісу, вони були молоді, але я вже не міг бачити їхніх вершків. Потім прийшли роки. Вони виривалися в висоти, росли стрілистими й кріпшали. Кожна весна накладала на вершки й кінчики гілок соковиту й м’яку зелень.

Старий Пан пестив чатинку молодої смерічки, що росла біля поваленого стовбура. Ця молода зелень була така ніжна, шовкова, запашна, ці прашпильки, радше ясно зелене тонісіньке пір’ячко. Ах! Така соковита, весняна зелень. Нею соки життя вистрілювали з темної зелені в блакить теплих, весняних днів. У сонці вони видавалися золоті — ці молоді, ніжні парістки. Рука проти свідомости й волі пестила цей теплий оксамит молодої зелені. Під нею майже не помічалося старої, темної зелені минулорічної чатини.

— Весна рік річно повертає їм нову молодість і красу. Але з нами є гірше. Нам весни не вертають молодости. Ні трішки. Вони противно, женуть нас невгомонно назустріч старості й смерті. Одне ми маємо схоже: їхній стовбур грубшає і покривається міцною корою. Й наша душа твердне та покривається сірими шарами розчарувань, страждання, байдужости й отупіння. Вони ще далі витягають всемолоді й пружкі рамена на зустріч сонцю; ми вже давно перестали.

Посидівши та поміркувавши так, Старий Пан брався стежечкою, що відділяла молодник від старого лісу. Оце вони, оці матері, чи батьки засіяли молодник своїми плідними шишками. Збитими когортами збройного молодняку, стрункого й хиткого, коли кожен зокрема, але разом — одною непоборною лавою, ліс ріс і ширяв. Непереможний похід життя. Оці діти старого лісу, стрійні пушистою зеленню щитів і шоломів; збройні молодістю і силою життя йдуть протинаступом. Зеленими хвилями котять до стіп лісові — старому, що ще стоїть, і ще старшому, що вже лягає.

В повні соків і сил вони вриваються в старий ліс. У його підніжжя вони здобувають старий, вкритий сухими шпильками терен. Погідно, гордо з тріюмфом весни на гілках, вони йдуть у змаг із смертю. Вона ж кидає зрідка — де-не-де по одному велетневі. Але вони малі, буйні й твердокорінні, йдуть лавою, в нестримнім рості: вони діти життя. Може навіть раді, що старі, які забирали їм сонце, лягли смирно в зелений мох свого підніжжя. Тепер за ними, молодим черга! Тепер вони переможно розкрили весняну зелень своїх рамен, назустріч сонцю і блакиті. Здається, того їм теж не доволі, оце дві малі вистрибнули на порохнявий пень якогось предка, запустили коріння в його залишок і м’якесенькі, ніжнесенькі піни зелені своїх весняних чатин розкотили понад чорним порохном того, що жив колись. Життя подолало смерть.

Але понад цим молодняком стоять старі дерева. Їхні чатини обвисли, як гриви. Повагом моляться у вітрі. Але й їх весна маїть молодістю: кожна найменша гілочка дістала свіжу, зелену кицьку, на вершечку. Від цієї молодої зелені ліс такий ясний, свіжий, викупаний: він такий радісний і золотий у сонці! Співає пташками, гомонить життям і цілий мережаний і тканий молодістю, котить свої зеленопінні хвилі горами — ярами. Над ними танцює теплий опаль і тремтять прозорі випари живичних пахощів.

Весна одурює комах. Вони божеволіють від сил життєвих і кидаються в теплу синяву до весільного лету. Два бурохребті шершені оце завмерли на листку в любовній сполуці. Великі, довгоногі комарі летять в такій сполуці в блакить. На руку сідає окрилений самчик мшиці, що шукає самки.

Є він такий яснозелений, як молода чатинка. На ногу сідає буравий метелик, самка, в помаранчеві колісцятка. Мабуть до вподоби їй тут, бо вже надворі тьма. Махає крильцятками. Але вона хитрунка: по темному одягу краше помітив її самчик і прилетів з лісової зелені на стрічу. Маєві хрущі божеволіють у своїй розгнузданій орґії на гілках свербиусу, калини та дикої яблуні, що десь забігла на край лісу й замаїла його зеленомолочним квітом.

Старий Пан ішов лісом, любувався весною, упоювався красою лісу, віддихав живичними пахощами й радів, що повне труду життя в місті, поза ним. Оце тепер йому здавалося, що він один з них, один з таких, що в цій землі мають глибоко своє коріння. Він любив ці гори, а в цю землю його любов запустила глибоко коріння.

* * *

Вже сумерк западав на землю, як Старий Пан вертався з лісу. Густий фіолет стелився по полях, але вершки ще довго ясніли й рожевіли в сонці, що десь лягло за ними. З комина хати стелився сірою смужкою запашний дим. Там дожидала Старого Пана смачна вечеря і м’яка постіль.

Благословячи дні старости своєї, він входив на подвір’я. Тільки Мімі плакала тонесенько: її змучив прохід до лісу. Вона не могла привикнути до села, що його так любив її господар.

IX. СТЕФА Й КВІТИ

В п’ятницю ввечорі Старий Пан вийшов на станцію до поїзду. Вже здалеку було чути, як поїзд сапав і поволі піднімався на тих шістнадцять метрів виступу, що ним різнився рівень Ясениці Замкової — попередньої станції, від рівня Розлуча. Він до речі лежав на висоті 560 метрів. Сапання поїзду переривало вечірню тишу, летіло стократним відгомоном по лісах і горах. Від цього оцей малий вужик, що числив звичайно шість до вісім ваґонів, видавався дуже поважний. А ще, коли машина в’їздила на станцію, гордовито випинаючи свою чорну грудь, та викидаючи з комина клуби диму. Тоді рейки дрижали, а сталеві колеса бігли по них

Відгуки про книгу Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: