Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Зранку до вечора Старий Пан лякерував. Забіліли рами вікон і двері, засяли чистим лякером лавки на веранді. Потім лякер сох, а Старий Пан ходив, приглядався та щось собі під носом мугикав. Та вже пора була братись за зовнішні стіни. Тут уже самому Старому Панові було тяжко: взяв собі до помочі Панька. Щоправда й він був не обізнаний з тою справою, але дістав у руку щітку, на драбину повісив відро з фарбою та й поліз малювати хату, її горішні частини. Спершу Старий Пан повчав: — Отак, сину, тягни щіткою — в один і другий бік і не роби мазків, тільки покривай один другим. Вже як там Панько робив, так робив, але малював. Щоправда не лиш Панько, але й фарба залишала багато до бажання. Хоч вона й висохла, та не безпечно було в літі до неї діткнутися: на одягу залишалися бронзові плями й смуги. Не раз потім діти жартували собі з батькової фарби.

Все ж хату відмалювали. Тоді прийшла черга на лавки в городі. Тут уже зелений лякер виконував своє завдання. На щастя він був добрий і не ліпився.

Так оце до самого літа Старий Пан мав роботу. Бо квітень, травень і пів червня швидко минули, а в половині червня почався в Розлучі «сезон»: приїхали літники.

Старий Пан теж винаймив свої долішні чотири кімнати, сам пішов жити на гору. Там були дві кімнати й у кожній з них по два ліжка. В сінях було теж ліжко, його зайняла Ганя. Батькова кімната й друга чекали на приїзд дітей. Так бувало досі; один місяць була Стефа, чи теж Михася з Олегом, а другий невістка з Ігорем. Батько завжди тішився на приїзд внука й доньок.

Та я вийду на царину,

Царина сіріє.

Серед тої цариночки

Рибка ся біліє.

Вже знову весна й знову цвіте сад на Кичері, а жовті нарцизи танцюють у вітрі. Стефа знову є тут із своїми квітками. Але в неї тепер куди поважніші справи: вона приїхала купити оце поле повище паркану, щоб батькові хто не побудувався під боком. Привезла з собою цілих сто долярів, що колись дістала від батька. — В тому часі важніші справи переводилися в долярах.

Оце сидять при столі: Старий Пан, Іван Варварич та Стефа Николайчук. З Варваричем батько ще в зимі договорився, то ж тепер списує умову. Своїм рівним, круглим письмом списує, хто й кому продає, тепер уже купує Стефанія Николайчук, за яку ціну та що. Оце то списується в звичайний спосіб: скільки метрів вздовж, скільки в ширину, з ким межує. Потім ідуть свідки: Ярослав Николайчук і Анна Пшеніцька /Ганя/. Підписи ґазди й Стефанії Николайчуківної закінчують договір. Це ж бо справді тільки договір. В літі, як Стефа приїде щераз, поїдуть всі троє у Турку до нотаря і спишуть справжній контракт. Та у нас важніша ця перша умова й багато ґаздів, купуючи чи продаючи, часто робить тільки таку бойківську умову. Но й третє найважніше, без чого ні перше, ні друге не важне: обійти поле.

Оце йдуть усі троє: батько, донька й ґазда. Ідуть попід паркан, потім вздовж одного яру, попід ліс та закінчують вздовж другого яру, на стежці, що веде через Кичеру. Так, оце вже поле Стефанії Николайчук. Вже тепер ніхто не зможе сказати, що воно не її: умова списана, поле вона перебрала, а ґазда при свідках перечислив цілих сто долярів. Від тепер уже Стефа твердою ногою стає на розлуцькому ґрунті: як би не було й що не сталося б з оселею Старого Пана, Стефа зможе на цьому ґрунті покласти новий будинок. Але Іван Варварич теж дуже задоволений з продажу: він будує дім, і ці гроші дозволять йому його покінчити, а навіть обладнати. Ще може й Євку лишиться чим виправити, бо в осені таки треба справити весілля.

— Тепер ти вже маєш своє поле, ти вже громадянка — говорив батько, дивлячись із задоволенням на доньку. — Я вже не потраплю нічого збудувати, хоч моя хата стара й не велика й придалась би інша. Але ти молода, колись матимеш гроші, то на цьому ґрунті побудуєш собі оцей свій вимріяний готель. Згодом Розлуч розбудується і стане справжнім великим живцем. Оці дві мінеральні води ще не просліджені. Я хотів їх дати до аналізи та вони казали привезти кільканадцять літрів. Не маю ані такої посудини й як мені з тим возитися, но та й кошти. Але оця нафтяна вода в долішньому кінці між самими будинками літнища, на мою думку зовсім похожа на трускавецьку нафтусю і так її теж називають, ті, що ходять її пити. Має діяти добре на травлення та на працю нирок.. Джерело є сильне й води багато. Друге сірчане в лісі, така його вода; врешті воно слабе.

— Сірчаних вод у нас на Підкарпатті всюди багато й джерела мусять бути сильні й багаті, щоб можна їх уживати для купелів. Та на мою думку в Розлучі найважніша краса природи, багато лісу, лагідний клімат, бо гори й ліс хоронять від вітрів. Та я до будови мабуть так скоро не дійду, або може й загалом ні. Це залежить…

— Розумію, залежить від того, чи таки рішишся вийти за Влодка Марчука. Певно, що ти сама зі своєї пенсії службовки не багато зможеш зробити. Але ж про твоє подружжя з ним мусить в першу чергу рішати любов.

Стефа задумалася. Любов… Влодко любить її, в цьому вона впевнена. Людина він чесна й добра. А таки ж десь із далеку, з минулих літ, виринають сині очі й дрібна, хоч мужня постава Івася, що його Стефа любила, першим безуспішним коханням. Та з тої пори пройшло вже десять років і Стефа дівує, а між її волосся вже стали вплітатись срібні нитки. Залишитись самою…?

— Влодко