Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Боська й Мімі заводили з собою сварку, котра ближча панові й любіша, котра має бути під ковдрою, під пахою чи в ногах. Брехали, товклись, черкали себе зубами й борюкались. Це випроваджувало з певного гідности спокою латасту Бойочку. Вона прокидалась та з котячою повагою і спокоєм дивилась на дві розсварені собаки. В її розумних холодних очах з подовжною, чорною щілиною зіниць стояла все таки увага. Це все діялось біля неї, а псам, хоч вони й друзі все таки вірити не можна. М’якенька чистенька біла Боїна лапка була завжди готова виставити пазурі, якщо б показалась потреба.

Та потреби не бувало. Всіх годила Ганя. З кухні доносився її грізний голос:

— Де ремінь?! — а потім кроки.

Собаки зразу мирились і, не чекаючи ні Гані, ні ременя, зістрибували з ліжка й крилися в найтемніший кут під ним. Навіть Мімі забувала свою ніжність і незручність і стрибком опинювалася біля доні. Там у кутку мирились і поклавши голову одна на одну дрімали.

Діло з ременем розуміла Боя теж. За крадіжку Ганя не жалувала нікому. Правда, Боя була дуже зручна й найчастіше швидше втікала ніж досягнув її ремінь, проте не любила його, бо й за що було любити? Тож одним стрибком була на шафі, або крізь відчинене вікно на дворі. Все таки безпечніше…

Після того пан вставав з ліжка, сміявся з собак та приговорював:

— Бачиш, Босю, була б дістала у шкіру. Але був би плач! А то тому, що ти нечемна й сваришся з мамою. Якби так тихцем, була б Ганя ані не помітила.

Здавалось, що Боська розуміла промову, бо після таких ласкавих слів виповзала хильцем-нишком з-під ліжка й розглядалася злодійкувато. Коли ж небезпеки не помічувала близько, швидко вистрибувала на ліжко, заривалась під ковдру й дуже чемнесенько, дуже гарнесенько згорталась в клубок та солодко задрімувала, забувши небезпеку, що так і висіла, над таким розкішним місцем.

Ну, але Ганя…

Та, про це краще не згадувати!

В тому часі, коли Мімі породила й виховувала цуценят, котеня росло й кріпшало. Воно виявилось на диво моторне та здатне до ловів. Хоч як любило тепло та вигоду, солодке молоко та запашне м’ясо, воно дуже завчасу занюхало запах мишей — споконвічного звіра, що становив предмет котячих ловів та й їхню відживу. Цього звіра завжди й усюди вдосталь, тож кіт може собі жити сито й вигідно. Не потребує він і служити людині. Якби ж не молочко та тепла піч…

Швидко всі котячі забави мали вигляд ловів. Зачатувати, терпеливо подрімуючи в чуйній дрімоті, кидатись на предмет ловів, а потім зловивши, попускати й підганяти лапкою і знову ловити, та вже тримаючи в зубах, воркотіти грізно, оце й забава й ловецькі звичаї котів.

Такі звичаї мала й Боя. Так назвали оцю кіточку діти Старого Пана. А назва оця мала зовсім просте джерело, як і загалом майже всі людські назви. Тому, що котятко було звичайне, простеньке, такий собі селюшок. Ольга сказала:

— Тато взяли собі таку бойчиху.

— Не бойчиху, бо киця мала, а бойку — сказала Стефа.

І з цього пішло: Бойка. Бойочка. Боюня. Боюнечка. Боюня. Бойочка й Боюнечка як була мала. Якже мала вже дітей і ходила з ними на далекі ловецькі виправи, тоді вже Боя. Так і залишилася.

Бойочка зажила швидко справжнім котячим життям. В хаті вона була ґаздинею і її боялись миші, де б не було. В кожній кімнаті Бойочка знала їхні сховища, трощила й нищила їх у спіжарці, при чому й сама не забувала закусити мишачу печеню сиром або запити молочком. Ніхто не знав, як і коли Боя пробиралася на горище постійно замкнене на крючок чи колодку. Там давала себе замикати на цілу ніч і наносила мишам добрий страх. Не раз чутно було поночі Боїні стрибки та пищання мишок.

В усіх комірках, прибудівках, на шпихлірику, а згодом на стайні неподільно володіла Боя. Для неї не існували двері й вікна. Лазила надзвичайно зручно по вуглах хати й влазила попід крокви на горище. По деревах лазила зручно немов дикий кіт. Не раз бачили її на самому вершечку стрункого модерева, де прямо колихалась у вітрі. На деревах можна було відкрити пташині гнізда й зловити пташині ціплятка — котячий присмак. Згодом Боя ловила й старих, хитрих горобців, а то й бувало, лісного більшого птаха притащить.

Попадалось їй зате лайки від Старого Пана:

— Ти розбишачко, ти хижачко одна! То тобі мало мишей? То мало тобі в мене молока й інших добрих харчів і ти мусиш жерти пташок?! — Та даремні були слова, даремні погрози. Відобрати добичі Боя ніяк не дозволювала; її гострі зуби цупко держали добичу, а грізний воркіт остерігав кожного, що в Бої ще й сильні пазурі й що своїх ловецьких прав вона вміє боронити.

Так от, Боя-ловець володіла неподільно на Кичері. Здавалось, що вона жила й панувала над землею. Її місце було завжди доволі високо: на печі, на деревах, на стайні, на горищі. По землі вона пробігала швидко й шибала в картоплиння або жито, щоб за хвилину виринути під лісом. Інколи ж тільки йшла обережно й розважно, розглядаючи пильно й надслухуючи чуйно. Вітрила тоді звичайно пригоди й роздумувала свої ловецькі пляни.

Проте, хоч який був з Бої хижак — вона була мила, лагідна й ласкава. Найбільше любила свого пана. Вранці підходила до його ліжка й муркала примирливо, прохаючи ніжно, щоб узяв її до теплого ліжка. Тоді пан брав її, пестив, вона вилизувалась після нічних пригод і смачно засипляла. Звісно, таке не тривало надто довго.

— Спи, Кеку, спи! — приговорював пан — а то встане старе, недобре Ганчисько, як розкриє рота, як візьме якого ремінця! Будеш, небоже, втікати!