Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович

Згодом приїздять уже й сім’ї. Поїзди стоять довше, вивантажують пакунки. Там коші, скрині, мішки. Безліч! Дехто їде навіть з ліжками, матрацами. Тут щітка стримить, з-поза сітки ліжка, там мітла виглядає з-поміж матраців. Подушки, перини, домашній посуд. Та бо у нас не так по панськи, як десь у великих літнищах, у славних і дорогих пансіонах. До нас не їдуть багачі, найбільше їде такої собі урядничої інтелігенції, та ще й з багатьма дітьми. Є багато лісу, є де бігати, ягоди, гриби й життя не таке дороге, як десь у Яремчу, чи Ворохті.

Ця публіка рухлива, завжди оживлена, зчинає багато гамору й шуму. Згодом ви побачите літників у різних чудернацьких одягах, з закопанськими топірцями, в ґуральських, чи гуцульських капелюхах, жінки в крикливих піжамах, або коротких штанцятах. По лісах гамір і виклики. Різні дивачні співанки, найчастіше модні фокстроти.

Купують вони все. Хай тільки покажеться жінка з чимнебудь в руці, кличуть:

— Слухайцє, кобіто, цо нєсеце?

Навіть в полуднє, коли жінки несуть в поле їсти, вони займають їх, хоча кожен повинен знати, що в оцих глечиках якийсь борщ, чи молоко, чи сир для косарів, чи женців. Переловлюють жінок на гостинці й на стежках, ходять до села, від хати до хати й купують усе. Люди часом дивуються, що пани такі голодні, інколи заздрять їм, що мають так багато грошей і не мусять працювати. Бо ж бачать їх на дозвіллі, цілий час над річкою, або в лісі. Не можуть собі уявити, що ці люди працюють теж. То прецінь пани. Що вони голодранці, дуже часто якось не вміщається в ґаздівських головах. Але є і такі, що насміхаються, лаючи їх жебраками, чи циганами. Статочні ґазди дивляться з погордою на цю публіку, без ґрунту й дому. Та й сорому то не має! Бо ж і хто таке бачив: над потоком усе мало не голе. Й ходять жінки теж не дуже одягнені. Але люди у своїх сорочках з ковнірами та довгими рукавами, у сіряках, де ж би вони роздягнулися отак перед всіми та ще й купалися. Запитайте ви Марисю, коли купалася. — «Ще як ня мати купала, том ся не купала. То ще дітвакови, як дітвакови, але старшому не файно. А пани стиду не мають! Не раз стоїть чоловік, чи жінка на полі та дивиться на оту голячню, а далі плюне та й перехриститься. Образа Божа, тай тільки»!

Та які оці пани не були б, одна з них вигода: винаймили хату, та й файно заплатили, ціле літо купують яйця, молоко, малини, гриби. Потім, як від’їдуть, дівка розвине вузлик, що нав’язала в хустці, і почислить ґрейцарі. Буде на хустку, інколи навіть на черевики. Ґазда має чим далі будувати, не поспішаючи: одного року стіни, другого дах, третього вставить вікна й виправить. Так поволеньки постають ґаздівські будинки для літників. А те, що вигукують, виспівують в день і в ночі — то вже байка. Навіть молодь іде дивитися, як пани танцюють. Там у ресторані грає музика, й є на що подивитися. Правда й моду потрохи беруть собі молоді. Вже в неділю побачите Гриця, чи Миколу в гранатовому, чи бронзовому містовому одягу, з краваткою, у бронзових черевиках, по панськи. Старі ґазди трохи негодують, бо отото панцьке дороге та й ся скоро сходжує. А ґаздівське на ціле життя. Ну, але молоді молодими. Дівки теж замість лейбиків, оксамитні ґорсети кажуть собі робити. Та ще й вибивані, цяцьковані лелітками. То вже Рівнякова Олеся має що робити.

Та сезон короткий. Ані не оглянетеся, як минули оті два місяці. А ще поправді ґаздам ніколи й приглядатися. Пора у нього гаряча: сінокоси, робота при бульбі, а там і жнива. Та й бульби дають роботи багато. Тричі треба до них рук прикласти: як тільки посадите, то скибу треба посікти, потім рухати, а потім огрібати. Бо то земля тверда, а садять за плугом. Так, що робити є що. А ще заки вийде в поле, Кася, чи Гануся скочить у ліс і хоч знаємиці свої обійде та подивиться за грибами. Бо так шукати нема часу. Але кортить. То не раз по ночі під лісом сидять і чекають, щоб розвиднілося, а тоді швиденько в ліс, хап тут, хап там тай побігла, як ота коза. Бо таки без грибів нема що їсти на переднівку. Отже біляки продають панам, або сушать, а в горщок іде гірканя, лиска, масляк, козар, голубінка, а вже згодом підпенька.

В неділю до полудня, як у церкві є відправа — гріх іти в ліс. Але пополуднувавши, таки треба піти на ягоди. Як такий час, що дозріли ягоди, чи малини, чи афини, а потім уже черниці — то в неділю в лісах людей, а людей! Аж червоно від хусток, а ліс гомонить співами та розмовами. Зараз же потім біжать з повними коробками, кошичками, чи дзбанками між панів. Свіжі ягоди пахнуть лісом і сонцем, так і надять своїми солодкощами. Хто б там собі відмовив! Ґазди знову в неділю по обіді, їдуть з панами на прохід. Позасідає їх на віз, як тих циганів на ярмарок, та й кажуть себе везти. То чому б там не везти? Сидить ґазда, помахує батогом, курить добрі цигарки, бо то пани частують. Та й не поспішає. Бурцьо, чи Карий іде собі нога в ногу, а гостинець добрий, весело їхати, хоч би і в Турку. Та звичайно далеко вони не їдуть, тільки в Ярову купатися у Стрию, або в Стрілки до Дністра. А п’ять злотих, а може й більше, можна заробити. То ж їдуть. Тільки не раз постають жінки перед хатами та тільки руками сплескують: — ото тотих панів насідало, що циганів, фай би їм було.

Є в долішньому кінці таке жерело, що вода з нього б’є та нафтою смердить. А пани возьмуть собі горнята та й ідуть пити тоту воду, що навіть їміня не пило би. Та й ще друга вода є в лісі, за великим мостом. Та вже зігнилими яйцями смердить. Но то віддавна всі знають, що то вода гістцьова. Як кого руки та ноги ломлять, то файно в тій воді купатися. Як хто на очі боліє, то йде до тої