Попід Кичерами та над потоком - Софія Парфанович
Вранці-досвіта перед Спасом збірались розлучани на ярмарок до Лютовиськ. Була їх жмінка з верховодом Никитою, що був знавцем худоби й без нього не обходився ні один ярмарок на Бойківщині. Подались через гори-вершки, через Лімну й Хащів до тих Літовищ. Дорога не близька, та на ніч стануть у містечку.
Широко, гей широко розкинулась між горами наша Бойківщина! Оце стоїш на високому водному ділі, що з нього випливає Дністер і любуєшся-чудуєшся, як тій білявині, що її «не налюбився би, хоч би любив кілько».
Пасма гір лягли одно за одним, одно вище другого. Між ними долини: Дністрова тепла й від півночі заслонена вищим ганцюгом і Сянова крута й інколи дика. Сян проривається під високим пасмом граничним, розриває своїми буйними раменами скельні пороги коло Ступосян та Устрік Горішних і випливає під могутнім масивом Равки, прямуючи на захід. А всюди над річками й по горах бойківські земельки, межами порізані, скибами покроєні, вівсами-картоплями золотом-зеленню залиті. Тільки на вершках ліси зелені, грайливі, співучі, частенько червоними ребрами зрубів як кров’ю скапуючі.
Гей, гей, край бойківський зелений! Аж он де стримить в небо круглий шпиль Галича і його високий ланцюг. Ліворуч ледь-ледь сивіє в хмарах Пікуй, батько наших гір. Як сонне мариво, то виринає з хмар, то занурюється в опалю і розпливається у просторі. Праворуч краєвид замикає Маґура Лімнянська. Розкинула широкі вівсяні рамена, наче хотіла б обняти гори-долини й пригорнути їх до своєї широкої багатореброї груди. Дністер в’ється довкола неї і гадючкою срібнолускою ноги їй миє.
Серед тих гір, у стіп лісистого Отрида скотилося з Берда містечко. Славне, преславне місто ярмаркове — Літовища. Дороги — бездоріжжя ж до тих ваших Літовищ, ґаздове! Пек би їм тай осина! А як доріжки розмокнуть, то через тото Бердо хіба птахом перелетіти, як розкиснуть стежки-піхурки жовтоглинянії, путики крутії, що то лісом дорогу оминають… Проте цими дорогами їдуть і йдуть. Навечір’я ярмарку, скриплять дерев’яні вози, що не мають ні куска заліза, такі, знаєте, ґаздівські, старосвітські. Нога за ногою, не поспішаючи під гору пнуться. Хитаються-колишуться вози вантажні товаром-набором, потребою гір. А то харчі-прибаги, овочі, огірки, ковбаси, — селянські ласощі. Інше вже заздалегідь крамар приготовив: одяг, шкури, горілку. Двома гостинцями з Лімни й з Устрік у Літовища вливається життя. Обі ці річки впадають в містечко тісно з жидівськими хатами побудоване, над якими царює біжниця, а дві великі торговиці розказують про історію відвічних ярмарків.
Віє вітер «з гори», теплий і дужий він, а ґазди кажуть: як не оберне — буде погода. Але тяжко. На Спаса завжди дощ.
В навечір’я женуть скотят стежками-дорогами. Полями куряву зводять, ревом виповнюють долину, стаючи на нічліги по ґаздівських загородах. Літня ніч паде на гори-ліси. Зорями шляхи стелить, возами світляними вдаль біжить. Аж на оці полонини, закидані камінням, порослі глибокими травами. Ведмідь там ще й нині афину ссе, маргу полохає.
Нічну тишу тривожить рев биків і звуки автового гудка. Це купці здалеку їдуть на торг. Не дуже спиться людям і скотятам. Місто в тривожно радісному сподіванні великого торгу, значних зисків. Бреше собачими голосами й порикує худоб’ячим тривожним зідханням.
Сірого досвітку дикі скотарські вигуки полошать ніч. Тупіт копит, земля дуднить, курява стовпом знімається. Широкою річкою пливуть скотячі хребти, в неї вливаються звідусіль живі притоки — на торговицю пруть. Гей! Гов! Вйо! — лунає над скотячими хребтами. Гуща така. Боки до боків труться, роги рогів зачіпаються. Як лавиця морських риб жива й мінлива наосліп в сіті преться.
Люди — червоновишивані, білоодягнені, в сіряках. Палками погоняють, викрикують. Жінки, чоловіки. Поміж ними протискаються з-міська одягнені купці. Всіх жене гарячка торгу, неспокій великих грошевих оборотів.
Гей, гей! — марга червоняста! Гей, гой, бички — воли мої! На полонинці пас я вас, м’яков травицев кормив, срібнов водицев поїв, сіль носив через плечі в кобілчатах, перекинувши. Гладив я ваші круглі, гладкі боки. Та гей, гей, бики мої!
Кого на рогатці переглянули, дали «лумер», а потім поважили, той увійшов на торговицю та й відсапнув. Но! тепер можна відідхнути, почекати спокійно. Тепер уже худобина стоїть, челядин наче б подрімував. Але ж він пильно стежить за торгом.
Оце ґазда держить великого бугая: за кільця у ніздрях упняв ланцюгом. На вухах у тварюки металеві «кульчики», на рогах числа. Ще й пашпорт має кожен. А йому, наче божкові, наче диковинній тварині, очі набігли кров’ю, широке чоло поросле кучерами, кремезний карк, під горлом висять товсті складки шкури. Самовпевнено й крайньо байдуже стоїть велетень-бугай, батько незчисленних поколінь бойківської марги.
Молоді бички парами. Вони наче свіжо вилуплені каштани: бронзові, білолатасті. Шкура лискуча, м’яка, шовкова. Вони різної масти й відтінків, різного віку. Але які підібрані пари! Ріст однаковий і масть така ж. Гладкі й молоді як молоді божки в передчуванні майбутньої сили, що наростає в широких грудях і міцних ногах.
А тут корови. Латасті, сиві, бочулисті. Оті Красі, Ласі, Бочулі, Малейкі. Великими карими очима дивляться на своїх ґаздинь. А їх жаль за серце стискає. Кожну, як доньку виховали від маленької, пережили з нею всі роди, перетривожились всіма хворобами й лісовими пригодами. Але тепер пора продати…
Де-не-де заблеє вівця, захрунькає свиня і заплаче коза.
Та це дрібні штуки й не вони стягають увагу всіх. Грубі штуки стоять, котре їсть сіно, інше жвакає. Та всі вони тепер на диво смирні й доступні. До найгрізнішого бика підходять купці, оглядають, доторкають його, заглядають в рота, тоді вже й торгують.
Бойко спокійний, як його скотята. Підперся кривою палкою, байдуже й безпристрасно стоїть на торговиці разом з своїми бичками. Дозволяє оглядати, як дають погану ціну зовсім не відзивається. Мовчазний він, холодний і певен свого. І хоч згодом оживлюється, проте стоїть твердо на своєму:
— Ба, таже купцей много, а биків не дуже.
З своїх 160 не хоче опустити ні п’ятки, хоч купець кидається, піниться і скаженіє.
Цілий день триває
